шаблоны wordpress.

Мисткиня Іванна Стефʼюк: “Дуже важливо, хто твій вчитель. На це також треба мати щастя…”

Іванна Стеф’юк – багатогранна і неймовірно талановита українська мисткиня, чиї вірші-мантри захоплюють з першого рядка. Іванка не боїться експериментувати у поезії, пише колоритну прозу, завжди знаходить нові і унікальні художні форми та способи подачі і, що вже точно, її творчість не залишає нікого байдужим. Її «гуцульським письмом» і мольфарською лірикою заслуховувалися понад 20 міст нашої країни, серед них – Львів, Івано-Франківськ, Київ. Сьогодні ми познайомимося з авторкою і її творами ближче.

Стефюк_4

– Іванко, Ви з дитинства хотіли стати письменницею?
- В мене були дуже «скромні» мрії: збиралася стати професором. Щодо письменництва – ні, не мріяла, принаймні не пригадую. Любила шкільні твори писати, щось на зразок коротких поезій у прозі, але я би то не називала ні художніми творами, ні тим більше літературою – бавилася собі. Почала з прози, це був другий курс університету і тоді я була вихованкою літературної студії імені Степана Будного. Керує нею професор Богдан Мельничук, а в цього викладача студент неодмінно навчиться якщо не писати, про принаймні читати і відчувати книги. Адже такі речі дуже залежать від мотивації (принаймні для мене так). Дуже важливо, хто твій вчитель. На це також треба мати щастя.
- Ваші вірші – це неймовірне поєднання сакрального і трансцендентного. Звідки Ви черпаєте натхнення?
- Мені їх важко пояснити розумом. Деякі точно знаю: вразила мелодія чи контур крони на фоні вечорового неба, якийсь погляд, якась думка – і став розсотуватися початок образу. Або сонце десь під Чернівцями заходило так, ніби воно з карамелі. Або ціле поле соняхів, або.. Та цей світ настільки прекрасний, зрештою, що такі імпульси можливі скрізь і завжди. Я «неправильно» пишу: практично не редагую свої вірші. Більше того, пишу їх відразу на фейсбук-сторінці, «на свіжу голову». Перечитую через годину, коли трохи охолону – якщо все влаштовує, то залишаю його, якщо ні, то копіюю у файл «про запас», а з мережі видаляю. Якось почула думку літератора: та не вірте ви в маячню під назвою натхнення, є просто робота, послідовна і довга. Схотілося подумки відповісти: «Ну які ж дурниці». А потім думаю: в кожного ж своє. Якщо цій людині не дається легко – це її спосіб. Хтось вирізьблює вірш тижнями чи роками і чеканить кожне слово, а комусь важливо зберегти первинну енергію, а тому пише, як я – або відразу, або ніколи. Причісувати творчий процес під алгоритми – ідея дивна.

– Ви часто використовуєте діалектизми у творчості. Це «фішка» чи спосіб мислення?

- Спосіб мислення – так, це дуже точне формулювання. Я дуже люблю розмовляти діалектом (правда не на замовлення, коли як в тому мультику, «Вася, скажи «няв»). По-гуцульськи я можу заговорити лиш з тими, від кого чую таку мову. Або коли знаю, що людині це цікаво. До діалектів зараз двояко ставляться: хтось вважає пережитком і висміює форми давньоминулого часу («буду ходила», «буду видів»), ще хтось вважає цікавинкою, способом вирізнитися, а хтось слухає, як мантру. Завжди цікаво спостерігати за глядацьким залом, коли читаю гуцульською в різних областях нашої країни. Що можу сказати точно – це стереотип, що таку лексику розуміють лиш горяни. Це мовний світ зі своїми смаками і відтінками, комусь воно підходить, а комусь – ні. І я дуже взаємна у цьому питанні: якщо я відчуваю від людини зневагу до діалекту, я максимум що зроблю – як філолог поясню в чому вона помиляється, але вірші свої їй читати більше не буду. Вірші для мене в якомусь сенсі приватність, хоча я видаю книги і публікую тексти. Саме тому не продаю жодну зі своїх художніх книг, а дарую сама, кому вважаю за потрібне.
- Чи доводилося Вам переживати «творчі кризи» і як Ви впоралися?
- Певно «творча криза» в моєму випадку – це прокрастинації. Коли кінцевий термін стає на пʼяти, робота цілком посильна, але оцей ось страх не встигнути диктує дивні речі: відтягнути, переключитися. Відтягування і накопичення «хвостів» – дуже небезпечна штука, бо так можна забути про щось важливе або просто одного разу зламатися – від пригнічення, що нічого не встигаєш, і емоційного вигорання. В якийсь момент помітила, що ясна голова у мене вдосвіта. Тобто якщо прокинуся о шостій чи пʼятій, до восьми я цілком можу зробити якусь частину термінової справи і з легкою душею піти на роботу, а не ганяти, як гонча, з думкою «проспала», «як все встигнути». Раніше працювала періодами: тобто то витискаю з себе по максимуму, то лінуюся і відсипаюся. І тоді бували такі штуки, що у найвідповідальніший момент я виснажена, тому ховаюся в мушлю і пропускаю найцікавіше. Десь прочитала про те, що якщо день не почався о шостій – він змарнований, вирішила спробувати жити за цим принципом. Здається, це моє. Зловила себе на думці, що відповідаючи на питання про творчість, майже все говорила про роботу. Можливо тому, що моя робота – це творчість і розвиток, мені дуже важко відмежувати.

- Етнографія і поезія для Вас різні сфери, чи ті, що поєднуються?
- Поєднуються, взаємодоповнюються. Адже традиційна культура, якою я займаюся – це автентика у всій глибині і образності. Це експресія. І це, зрештою, енергія поколінь. Дуже люблю «експедиційні» періоди своєї роботи, навіть більше, ніж «дослідницькі». То тоді я наснажуюся нашою природою і народною культурою – скільки собі хочу. А по поверненні «закріплюю ефект» теоретичним матеріалом, але спочатку враження. У мене два місця роботи. Я завідувачка науково-методичного кабінету дослідження та збереження традиційної культури Учбово-методичного центру культури Буковини і науковий співробітник Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини. І там, і там це професія у галузі культури, що базується на науці та дослідженнях. Тобто це моє. Коли я працювала журналісткою чи редактором новин (робота за фахом, але не творча) – я постійно вишукувала собі заходи, які би мали зарядити мене. Вела творчі вечори, організовувала «літературники», займалася театром. Було певне роздвоєння між роботою і хобі. А зараз робота така, що поєднує чисту науку з організацією заходів. Тобто те, що мені важливо.

- Талант до поезії це вроджене, чи набуте, на Вашу думку?
- По-різному, певно. Літературну майстерність (чисто технічні її аспекти, як ось ритміка, типи образів, колористика, робота над лексичною відповідністю тощо) можна сформувати. Десь для цього існують школи літературної майстерності та авторські воркшопи. Адже талант – це енергія, але вона потребує огранки. Якщо розглядати віршування як рід занять – так, цьому можна навчитися. Якщо говорити про поезію як спосіб відчути світ – ось у такому випадку спочатку треба відчути. Чимало авторів пишуть інтуїтивно, «неправильно» з позицій канонів. І геніально.

- Де молода людина, яка тільки ступає на свій творчий шлях, може черпати натхнення?
- Я не знаю, чи залежить це від віку. Але коли я бачу атмосферний фільм – дуже часто проситься рядок чи два, цей фільм стає ніби камертоном. Або якщо пережила емоцію, від якої здається, що я – одне велике серце. Або навпаки – так боляче, що хочеться видихнути і вмерти. Всяке буває. Натхнення таке легке, як метелик. Прилітає – коли собі хоче.

Розмову вела Ірина ЛАЗОРЕВИЧ, аспірантка філософсько-теологічного факультету ЧНУ імені Юрія Федьковича, поетеса (м. Чернівці),

Print Friendly

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>