шаблоны wordpress.

Методичний семінар на тему «Долекційне практичне заняття»

diretoria_executiva-1200x600_c

Тема, яку я запропонувала для семінару, попри зовнішню простоту, видається мені актуальною і навіть дискусійною. Дуже часто семестр відкривається саме практичними заняттями. Для викладача це не є проблемою чи викликом, але це цікаве завдання, до якого, на відміну від наступних практичних занять, немає конкретних інструкцій, рекомендацій, плану. З одного боку, це відкриває простір для творчості, а з іншого – для помилок, особливо якщо йдеться про молодого викладача.

Коли я вперше готувалася до такого долекційного практичного заняття, то, спираючись на свій студентський досвід, вивела кілька можливих моделей:

1. Короткий організаційний момент, після якого групу відпускають.

Це, мабуть, улюблений варіант розвитку подій для студента, але, як на мене, абсолютно «програшний».

2. Короткий організаційний момент + тривале знайомство зі студентами через імпровізовану промову кожного про його відомих земляків, сучасне літературне життя його малої батьківщини, про літературні вподобання, інколи – про кіно, музику, театр.

Це має сенс насамперед для налагодження емоційного контакту і своєрідного «розгойдування» студента в процесі комунікації. Якщо не подолати етап «притирання» зараз, то він перенесеться на друге практичне заняття (але в турбоваріанті) й може обернутися тиском викладача, розгубленістю і впертою замкнутістю студента, втратою балів, взаємним розчаруванням). Таке знайомство особливо цікаве, якщо група невелика, а промови студента не нагадують відбування повинності: мовляв, треба зібратися, відбути «5 хвилин ганьби», а тоді сісти – і знову в панцир чи в телефон, щоб ніхто не чіпав. Черговість імпровізованих промов має бути не за алфавітом, не за розміщенням в аудиторії, а за вклиненням у розмову, а щоби вклинювалися – питання повинні варіюватися, деталізуватися за ходом бесіди. Варто починати з тем, що цікавлять студентів (вони самі підкажуть, коли почнуть довіряти): від японського аніме можна перейти до фільму «Тарас Шевченко: Перший самурай», який має з’явитися вже незабаром, чи до популяризації України в Японії Хірано Такаші, від музики Біллі Айліш – до текстів пісень Джеррі Хейл і взагалі її ніші, чи до резонансу щодо цьогорічних номінантів у сфері музики на Шевченківську премію, від фільму «Віддана» – до роману Софії Андрухович, від музики Джамали – до творчості й громадянської позиції Олени Теліги. Або, навпаки, від Симоненка й Жадана – до «Козак Систем», від Вінграновського – до Онуки, залежить, що і як вони читають, слухають, дивляться. В будь-якому разі студенти включаються в таку розмову залюбки. Інша справа, чи потрібно це їм, або навіть не так – чи принесе це їм користь? Інтуїтивно я відчуваю, що так.

3. Короткий (або не дуже) організаційний момент + актуалізація опорних знань шляхом: а) усного опитування (мозкового штурму тощо), б) короткої самостійної роботи (наприклад, тестування) або в) самостійної роботи тривалістю майже в цілу пару.

Останній варіант, очевидно, дуже промовистий для викладача щодо рівня й потенціалу як усієї групи, так і кожного студента зокрема. Це плюс. Мінус – немає прямого контакту, а значить доведеться його встановлювати з нуля на наступній парі. І ще – під питанням зацікавленість студента в такому проведенні часу. Хоча погоджуюся, що багато залежить від того, наскільки творче завдання. Апробація цієї моделі в її перших двох варіантах розчарувала мене. Студенти приходять дещо розслаблені, начебто готові до сприйняття нової інформації, але не готові видавати попередню, трохи вже розгублену за канікулярний період. Не готові не з погляду знань, зрештою на наступних практичних вони проводять паралелі, якщо їх конкретно націлити, а швидше психологічно – не готові видавати знання в такому форматі: тут, тепер і за бали. З якої рації? Їх не попереджали, це не ректорська контрольна робота. Не оцінювати відповіді (чи відсутність відповіді) не маю права, бо переконана, все що студент робить на парі, має винагороджуватися; а оцінювати – начебто теж, бо це попередній курс, який завершився іспитом, за який вони отримали свої бали, і правила трьох «зе» (зазубрив, здав, забув) ніхто не відміняв. Помітила, що такі самостійні роботи часто завершуються втратою балів, навіть хорошими студентами. І потім їм саме цих трьох балів не вистачає. Тому я в пошуках іншого формату для актуалізації опорних знань і схильна до того, що вона має бути саме актуалізацією, а не контролем.

4. Короткий організаційний момент + введення в новий матеріал шляхом лекційної подачі. Напевно, ця модель може бути чудовим варіантом для лектора, що веде і практичні заняття також. Тоді є можливість використати першу пару для ознайомлення з тими загальними й широкими питаннями (суспільно-історичне тло, культурне середовище, загальна характеристика літературного процесу, а ще ж насамперед коментування літератури до всього курсу), для яких одного заняття об’єктивно замало.

5. Тривалий організаційний момент + введення в новий матеріал шляхом порушення проблемних (і актуальних) питань.

Це модель, на якій поки що зупинилася я.

На практиці кожен із зазначених елементів займає по пів пари.

Попереднє знайомство – кількахвилинне – відбувається шляхом переклички. На цьому етапі для мене важливі тільки три речі: обмінятися контактами зі старостою, уточнити список студентів і… наголошування прізвищ. До останнього ставлюся відповідально і прошу одразу виправляти, якщо помилилася, тому що людина може змовчати і надалі щоразу ставати об’єктом для глузувань з боку одногрупників. На жаль, уже стикалася з виявами такого розпіареного тепер поняття (а явище існувало завжди), як булінг, коли, приміром, студентка знає матеріал, але не наважується відповідати, бо одногрупниці насміхаються з її румунського акценту. Звісно, вони це роблять не відкрито, а студентка зізнається в приватній розмові. Хтось зауважить, що подібні заяви – чудовий спосіб для маніпуляцій викладачем. Можливо, але, може, й ні. Тому краще бути уважним до деталей.

Далі – максимально детальне роз’яснення умов нашої подальшої співпраці. Чому детальне? Я переконана, що, образно кажучи, всі правила гри повинні бути озвучені, обговорені і в разі потреби відкориговані до початку гри. Це чесно, це економить час, зусилля, навіть нерви обом сторонам на майбутнє і це, мені здається, налаштовує студентів ставитися серйозно до дисципліни, яка, до того ж, завершується іспитом. Градус серйозності теоретично мала би підвищити й моя порада звернутися до лектора з проханням уже тепер, на початку семестру, дати список контрольних питань. Це може позбавити викладача від неприємних пояснень, а студента – від стресу, коли, приміром, перед іспитом виявляється, що контрольні питання передбачають ширший перелік питань, ніж ті, що виносяться на практичні, або навіть коли істотно відрізняються формулювання.

Отже, для початку одразу узгоджую графік зустрічей поза парами і пояснюю, для чого ці зустрічі потрібні: лише для складання віршів (список додається) та закривання «енок». Якщо перескладання, доскладання (коли на парі був, але не відповідав) та ІНДЗ не практикую, студент має право знати про це вже зараз.

Коли говорю про читацький щоденник (список творів додається), останнім часом уже ставлю дві чіткі вимоги (оскільки надмірна свобода творчості в цьому випадку приводила до зловживань): перша – сюжетний конспект твору (а не схеми, критичний матеріал тощо), друга – широкі поля, де – цитати з твору, власні думки з приводу, думки літературознавців, цікаві ідеї, сформульовані на парі, тощо. Поезії можуть бути вклеєні, але – знову ж таки – з «симптомами» опрацювання: підкресленнями, позначками, елементами віршознавчого аналізу тощо.

До речі, вже на цій парі, готуючи студентів до занять, присвячених поезії, з яких починається курс, не лише раджу перечитати конспекти зі вступу до літературознавства, а й ділюся корисним практичним матеріалом, наприклад, аналізом із допомогою різних літературознавчих методів однієї поезії Лесі Українки, виконаним Марією Моклицею (дякую за пораду проф. Ковалець Л. М.). Як на мене, подібні матеріали для студента – це справжня знахідка, вони вже привідкривають двері, причому не важкі двері теорії, до написання наукової роботи.

Ще один лайфхак, який запозичила в колеги і в курсах з історії літератури використовую, – це система оцінювання. Одразу було складно підлаштуватися до накопичувальної системи й вирішити для себе, що один письменник має коштувати більшу кількість балів, ніж інший; що якщо ти захочеш дати самостійну роботу спонтанно всій групі чи кільком студентам, але не на всю пару, то треба вирахувати із 4 балів максимум за відповідь 1,5 і т.д. Зрештою в кінці виникало відчуття, що студент гідний вищої оцінки, але, розгубивши то тут, то там по пів бала, вже не може її отримати. Асист. Вардеванян С. І., з якою я поділилася своєю проблемою, у відповідь поділилася своїм досвідом: кожен вид роботи (крім модульної контрольної) оцінюється в максимум за модуль, а при підведенні підсумків сума балів ділиться на кількість видів. Мені це допомогло, і це жодним чином не суперечить тій же накопичувальній системі. На першій парі я пояснюю студентам, як я оцінюватиму, запитую, чи всі згодні.

Звичайно, говорю і про те, щó оцінюватиму: крім спілкування наживо (тут же зазначаю, що мають виявляти гнучкість, бо питання будуть у межах плану практичного заняття, але не офіцерського формату на кшталт: отже, питання перше, а відповідати буде…), можливі такі й такі види письмових робіт, перераховую, попереджаю, що не попереджаю про них заздалегідь і що грамотність теж береться до уваги.

Докладно розповідаю, для чого потрібен так званий зошит для практичних занять (виписки, вклеєні роздруківки, записи на парі), наводжу альтернативні варіанти впорядкування матеріалу (зайвий раз наголошуючи на важливості такого впорядкування і для роботи на парах, і для підготовки до іспиту, і для педагогічної практики, і для роботи за фахом або, можливо, для молодших братів / сестер як наших потенційних абітурієнтів). Водночас чесно зізнаюся, що не контролюватиму й не оцінюватиму ведення цих зошитів. На відміну від конспектів статей, які є обов’язковими і перевірятимуться після кожного модуля. А їх (модулів) – стільки-то, кожен передбачає стільки-то занять, завершується написанням модульної контрольної роботи і оцінюється в таку-то кількість балів.

Останній пункт, що належить до організаційного моменту, крім запитання до студентів, чи все зрозуміло і чи немає зауважень або пропозицій, – це детальне ознайомлення із планом практичного заняття та літературою до нього. З минулорічного досвіду я зрозуміла, що надважливо один раз пояснити специфіку узгодження літератури й плану, специфіку пошуку літератури (тут – загальніше, бо детально ми говорили про це на вступі до спеціальності) і, власне, підготовки до практичного заняття.

Студенти насамперед губляться в огромі літератури. І мені було приємно, що минулого року вони не посоромилися зізнатися в цьому й попросили поділити літературу на основну й додаткову. Тому тепер – тільки такий формат. Якщо основна література – обмежена і складається зі статей чи окремих невеликих розділів монографій, то додаткової – широкий вибір. Остання – не обов’язкова, але я пересвідчилася, що частиною студенти все одно користуються, а частина – відкладається в пам’яті за авторами / назвами. Коментуючи літературу, звісно, наголошую на важливості опрацювання питань із теорії літератури за відповідними словниками й підручниками, історичних – знов-таки за підручниками, причому як традиційними, рекомендованими МОН (приміром, Олександра Бойка), так і альтернативними виданнями, сучасними не лише за роком виходу, а й за подачею, поглядом ззовні (як-от «Брама Європи» Сергія Плохія). До тих джерел, які можна знайти в інтернеті, навіть коли вони є в бібліотеці, подаю електронне посилання. Якщо студентові зручніше опрацювати статтю, наприклад, на сайті «Чтиво», то чому ні? Немає нічого поганого в тому, щоб використовувати сучасні технології. Нехай у нас ще не висить мультимедійна дошка в кожній аудиторії, але я можу скинути старості у вайбер той же план практичних із літературою, а вона миттєво в групі всім своїм колегам – і всі вже в курсі, про що мовиться. Так само можна ділитися будь-чим, що стає предметом обговорення і що треба бачити: портретом, статтею, музикою (для практичного заняття, на якому йдеться про культурне життя, це актуально).

До речі, щодо портретів. Минулого року хтось із колег поділився спостереженням, що студенти не знають, як виглядають письменники. Цьогорічні, на щастя, знають. Не хором, але пригадали майже всі обличчя. Це при тому, що завдання серйозно ускладнюють їхні спільні риси – вуса чи вуса і борода. Ми мали нагоду поговорити про їх (тобто вусів і бороди) походження і призначення, згадавши тематичне оповідання, прочитане в межах вивчення попереднього періоду, і натхненну ним, але ширшого масштабу статтю Соломії Павличко «Роздуми про вуса, навіяні одним оповіданням Олекси Стороженка».

Відтак, поговоривши про тих, хто навіть вусами виборював Україну, озвучили і ворога – не лише зовнішнього, а й внутрішнього – малороса. Бо згадуючи про найприкріші утиски ХІХ ст., не завжди зазначають, що і до Валуєвського циркуляру, й до Емського указу доклали руку українці за походженням. Принаймні студенти були щиро здивовані й зацікавлені, і я направила їх якраз до основного списку літератури за відповідями. Але порушена проблема – малоросійства – не вичерпалася ХІХ ст. Ми пішли далі, у ХХ-те, й разом згадали сцену із «Зачарованої Десни» Олександра Довженка (де Сашко допитується у спантеличеного батька, хто вони), класифікацію українців (поділ на власне українців, малоросів і хохлів), яку приписують Юрієві Тютюннику. А ХХІ ст. якраз напередодні пари підкинуло нам ще кілька інформаційних приводів: в ефірі італійського телеканалу ведучий сказав, що Мала Росія – це друга назва України, на сайті Нобелівського комітету батьківщиною Івана Франка значилася Російська Федерація, в американському шоу ансамбль Вірського назвали російським. А вже наступного тижня після пари – навіть шкода, що спізнилася – відзначилася продюсерка 1+1: мовляв, українська мова призначена для комедій, а російська – для мелодрам. Питання (не до студента, риторичне): чи щось змінилося за два століття?

Загалом, обираючи проблеми для таких перших пар, я намагаюся поєднати матеріал, який ми починаємо вивчати, якраз із інформаційними приводами. Бо помічаю, що студенти, попри активність у соцмережах, не завжди знають про якісь резонансні події чи просто важливі культурні події. Якщо це курси в першому семестрі, ми обов’язково говоримо про Форум видавців у Львові, про «Meridian Czernowitz», де сучасні письменники підкидають не лише книжкові новинки, а й теми для роздумів – «про внутрішню ломку голосу», про «метафори, які дозволяють зчитати з себе менше, ніж у них закладено», про те, «як людина може ціле життя почуватися чужою там, де вона живе» (Катерина Калитко), а якщо ця людина – письменник, а якщо – студент, і йдеться не про ціле життя, а про п’ять років?

За моїми спостереженнями, багато студентів-філологів за весь час навчання ні разу не відвідали жодну літературну подію за межами університету, ні разу не купили жодної художньої книжки, яку не змушені були купити. Тому намагаюся зацікавлювати. На першу передлекційну пару з історії української літератури 40-50-х років ХХ ст. я принесла книгу про Василя Стуса і розповідь про допрем’єрний показ фільму «Заборонений». Під час обговорення стрічки в кінотеатрі головний актор, якого глядачі вже почали асоціювати з самим Стусом (навіть зверталися «Василю Семеновичу»), відповів на питання, чому ніде не фігурувало прізвище адвоката Віктора Медведчука, приблизно так: «А ви хотіли би, щоб я пожертвував своєю кар’єрою, життям?».

Здавалося б, який це має стосунок до 40 – 50-х? Має. Ми обговорювали явище конформізму й нонконформізму, культурного спротиву і т.д. Студентів ці питання дуже хвилюють, а обговорювати їх треба, не замовчувати, не нав’язувати відповіді, а обговорювати, бо інакше не одна людина, а десять обурюватимуться на лекції під лозунгом «це кон’юнктурщина!» чи підуть до школи, не маючи власної позиції. А батьки школярів її мають: буквально нещодавно в соцмережі чергова мама, ще й засновниця громадської організації, висловила сумнів, що в школі треба читати Максима Рильського й Павла Тичину, які оспівували Леніна.

Вивчення творчості класиків у школі – ще одне проблемне питання, яке ми обговорювали зі студентами. Що з ним не так, і чи допоможе редагування шкільної програми? Чи (і чому) зарубіжка цікавіша? Чому Сергій Жадан і Юрій Андрухович, як поскаржилася в одній телепередачі Раїса Мовчан, не хочуть бути у шкільних підручниках? І, зрештою, як зробити постаті українських класиків привабливими для читача? Чи можна і чи треба говорити про романи Марка Вовчка й Пантелеймона Куліша, орієнтацію Івана Нечуя-Левицького тощо, малювати Івана Франка в лонгсліві й кедах, як це зробив франківчанин Назар Дубів, і кого й чому це лякає. Обговорювали кілька тез: Григорія Грабовича – «Чи може український письменник бути голим?», Тамари Гундорової – «Заборонених тем немає – є культура інтерпретації», Соломії Павличко – «Мені особисто абсолютно не імпонує зневажливий, панібратський погляд на класиків. Однак я класиків рухала і буду рухати, тому що офіційний іконостас, який ми з них зробили, відбиває бажання їх читати».

Мені було радісно, що після дзвінка дискусія продовжувалася вже без моєї участі. Це те, чого я хотіла від долекційного практичного заняття: довіри і зацікавлення. Але все одно лишається запитання, як зробити краще.

 

Асист. Гуцуляк С. І.

Print Friendly

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>