шаблоны wordpress.

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ІДЕАЛ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Шаблон презентації Тарас Шевченко

Володимир Антофійчук

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ІДЕАЛ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Проблема релігійності Тараса Шевченка – чи не найскладніша і найдискутованіша в усій шевченкознавчій науці. Над її розв’язанням працювали і працюють учені різних культурно-історичних періодів, різних галузей гуманітарного знання: філософи, літературознавці, мовознавці, культурологи, богослови. Завдяки їхнім зусиллям створено велику кількість досліджень, у яких з різних ідейно-естетичних позицій з’ясовується ставлення поета до Бога, Святого Письма, Церкви, релігії й віровизнання. Серед найвідоміших – праці Михайла Драгоманова (“Шевченко, українофіли і соціалізм”, 1879), Василя Щурата (“Святе Письмо в Шевченковій поезії”, 1904), Гавриїла Костельника (“Шевченко з релігійно-етичного становища”, 1910), Степана Смаль-Стоцького (“Шевченкова містерія. Ювілейний поклін”, 1914; “Ідеї Шевченкової творчости”, 1914), Михайла Грушевського (“З історії релігійної думки на Україні”, 1925), Дмитра Бучинського (“Християнсько-філософська думка Тараса Г. Шевченка”, 1962), Митрополита Іларіона (“Релігійність Тараса Шевченка”, 1964), Івана Стуса (“Релігійні мотиви в творчості Тараса Шевченка”, 1989), Євгена Сверстюка (“Шевченко і час”, 1996), Івана Дзюби (“Тарас Шевченко: Життя і творчість”, 2008), Дмитра Степовика (“Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко”, 2013) та багато інших. У них безапеляційно стверджується, що своїм життям, творчістю і духовним устремлінням Тарас Шевченко заявив про себе як про безмежно віруючу людину. Однак автори названих вище праць неоднаково трактують розуміння поетом ролі Бога-Творця в земних процесах. Так, професор Степан Смаль-Стоцький відзначав: “Шевченко наскрізь релігійний, він деїст. Однак його релігійність не є догматична, не спутана ніякими путами, не скована ніякими догмами, компромісовими установами, а жива, стихійна, як саме життя”[1]. В іншому тоні про релігійність Шевченка висловлювався Митрополит Іларіон (Іван Огієнко): “Шевченко був людиною щиро й глибоко релігійною, а його “нарікання” на Бога були випадковими і виходили виключно з його розпачу, в який він впадав через ймовірно тяжкий стан життя і всієї України, і свого власного”[2].

Треба відзначити, що навіть у радянському шевченкознавстві, яке категорично представляло поета безбожником, послідовним борцем проти релігії і церкви, крізь товщу заполітизованих тверджень, хай і не зовсім впевнено й аргументовано, все ж таки пробивалися думки, відмінні за своєю суттю від офіційних ідеологем, як, приміром, висловлені академіком Олександром Білецьким в Інституті російської літератури 9 березня 1960 р., а відтак опубліковані у збірнику праць Дев’ятої наукової Шевченківської конференції: “Особливо легковажно вирішується питання про атеїзм Шевченка. […] Майже на кожній сторінці своїх поезій Шевченко звертається до Бога – то з жалями і благаннями, то з прокляттями і погрозами. Справжній атеїст, в якого відсутня ідея “Бога”, навряд чи стане так робити”[3].

Сучасні дослідники, вчитуючись у кожен Шевченків рядок, поринаючи у зміст його малярських творів, намагаються до найтонших нюансів розібратися в усьому, що стосується релігійних поглядів геніального поета й мислителя. Однак про однозначність висновків у цьому архіскладному й багатоаспектному питанні ще не йдеться, позаяк окремі положення потребують подальшої розробки й уточнення або узгодження з тими ідеями, які з’явилися значно раніше.

Визначний український релігієзнавець, професор Анатолій Колодний відзначає: “Світогляд Т. Шевченка має надто складну мозаїку різних відтінків. Одні його твори дають право для висновку про те, що він був релігійною людиною, інші — для твердження, що його вільнодумство має чітку іррелігійність в її людиноутверджувальній зорієнтованості. Саме це мало місце у спробах довести, що Т. Шевченко був войовничим атеїстом. Це ж спостерігається й нині, коли в різних виданнях з’являються статті, які обстоюють глибоку релігійність поета…”[4]. При цьому вчений вважає, що поетові був властивий “антирелігійний скептицизм”, позаяк у його творчості звучать докори Богові за його байдужість і примирення із соціальним злом, висловлюється невіра в його всемилість і всеблагість. Загалом розмірковування ученого балансують між двома близькими за значенням, але не тотожними узагальненнями: Шевченко – не атеїст, Шевченко – не глибоко віруюча людина, що так чи так не конкретизує істинної суті віри поета-християнина, його справжнього ставлення до Бога й Божої правди та її виявлення в церковній обрядовості.

Літературознавець Оксана Яковина стверджує, що “протягом творчого життя відбувається еволюція релігійності Шевченка: від пантеїстичного розуміння Бога (рання поетична творчість) через елементи богоборства (“Як умру, то поховайте”) до конкретизації Його в образі Ісуса Христа-“сердцеведца” у щоденнику, листах і поезіях пізнього періоду”[5]. А мистецтвознавець і письменник Марко Роберт Стех, автор широко відомого проекту “Очима культури”, в 64-му його випуску, зауважує, що Шевченко до і після заслання кардинально відмінний, оскільки у завершальний період творчості радикально змінилася не лише тематика творів поета, а й мова, стилістика та засоби вираження[6]. При цьому дослідник відзначає: “Шевченкове розуміння Бога не містичне, а глибоко людяне і заземлене; для нього головним аспектом Бога є Бог антропоцентричний, Бог-людина, Христос, а теж і його матір, пренепорочність якої ніяк не применшена тим, що в поемі Шевченка вона не постає в канонічній іпостасі діви. Богоборство Шевченка, заперечення офіційної церкви, а насамперед казенного російського православ’я, знаходило противагу в особистій глибокій релігійності. Віддаленому Візантійському Саваофові він протиставляє Христа як утілення любові, самовіддану і трагічну Марію та Бога природних народних вірувань”[7].

Що стосується закидів про богоборство поета, його численних докорів і звинувачень на адресу Бога, то стилістика тих творів, у яких вони звучать, нагадує дух пророцьких, євангельських і апостольських книг із численними запитаннями до Бога про несправедливості і кривди, що панують у світі. Хіба й благочестивого Іова із Старого Завіту, який через тяжкі фізичні страждання часто нарікав на Господа, теж вважати богоборцем?

На моє переконання, релігійні погляди Тараса Шевченка треба сприймати як цілісну систему, що склалася у свідомості не богослова, а поета-романтика і людини, котра у своєму житті, немов християнський великомученик, витерпіла надзвичайно багато страждань і принижень, але не втратила віри в Бога й до кінця зберегла чистоту своєї душі в безмежній любові до людей, заповіданій Ісусом Христом.

Український геній, як ніхто зі світових класиків, возвеличив гідність людини, став на захист покривджених й упосліджених. Свідомий своєї виняткової місії, посланої небесами, саме він мав цілковите право проголосити:

Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово[8].

Тому з такою безпосередньою прямотою поет благав, звертаючись до своєї Музи:

Моя порадонько святая!
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду[9].

Процитовані вище рядки із поезій “Подражаніє 11 псалму” і “Муза” сповна розкривають сутність Шевченкового приходу – втілити в художньому слові християнські ідеї милосердя, любові до ближнього і вістителя правди. Може, саме тому Тодось Осьмачка насмілився зробити такий висновок: “…Шевченко збільшив славу Спасителя як людинолюба. […] Після Ісуса Христа немає на світі дорожчої людини для людства, як Шевченко…”[10]. Врешті, саме життя поета-страдника якнайкраще підтверджує справедливість цієї думки.

Усією своєю творчістю Тарас Шевченко став на захист Правди і Любові – цих істинних християнських ідеалів, що виявили його життєве і творче кредо. За поетом, Бог і Правда – це одне ціле, бо, в його розумінні, де немає Бога – там немає Правди, а де немає Правди – там немає Бога. Тарас Шевченко, за словами Степана Смаль-Стоцького, “знає лише один етичний закон правдивої релігії, який прикладає до всіх людських діл, закон безмежної любови, закон абсолютної, чистої, живої правди-істини і правди-справедливости. Любов і правда – це його Бог, якому одному він поклоняється…”[11]. Тому так пристрасно лунають заклики поета в “Неофітах”:

Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь[12].

У спогадах сучасників Тарас Шевченко постає щиросердним, по-справжньому люблячим і добрим, який навіть в особистому ворогові бачив людину. Він незмінно керувався принципом християнської етики: “Жити, людей любити, святого Господа хвалити” (за поемою “Царі”). Водночас поет був непримиренним до любові лицемірної і нещирої. Як боговідступництво сприймав він вчинки тих, хто “любить на братові шкуру, а не душу” і кидав їм гнівні слова:

Умийтеся! Образ Божий

Багном не скверніте![13]

Християнську ідею “Людина – образ Божий” Тарас Шевченко застосовує до своїх оцінок стосунків у людській спільноті. До всесвітньо відомого твору “І мертвим, і живим…” він обрав епіграфом слова із Першого послання апостола Іоана: “Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду” (глава 4, вірш 20), посилюючи тим самим ідею “братолюбія” – одну з основних в усій своїй творчості, що найвиразніше сконцентрувалася у вірші “Злоначинающих спини…”, написаному 27 травня 1860 р.:

Злоначинающих спини,
У пута кутії не куй,
В склепи глибокі не муруй.

А доброзиждущим рукам
І покажи, і поможи,
Святую силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх
Постави ангели свої
І чистоту їх соблюди.

А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли[14].

І тут доречно згадати про один епізод із життя поета, найтяжчий, найболючіший, найдраматичніший – заключний період заслання у Новопетровському укріпленні, розташованому на півострові Мангишлак, у випалених сонцем степах, “справжній пустелі!”, за його свідченням, де “пісок і камінь; хоч би  травинка, хоч би деревце – нічого нема. Навіть гори порядної…”[15]. Але найжахливішими були не кліматичні умови, не щоденна муштра й казарма, не пильний нагляд і постійні обшуки, а люта самотність і невимовна туга. В одному з листів поета читаємо: “Так, людина в нещасті живе в самій собі, як говорять розумні люди, тобто роздумує. А до чого призводить роздум? запитати б цих розумних людей. До того, що руйнує надію, цю всесвітню прекрасну обманщицю”[16]. А втратити надію в такій ситуації – означало втратити самого себе, своє “Я” як людини й митця. Упродовж усього заслання рятувало тільки одне – християнська філософія, про що невільник зізнавався в листі до Варвари Рєпніної: “Єдина відрада моя в цей час – це Євангеліє. Я читаю його без вивчення, щоденно і щогодинно”[17].

У Новопетровському укріпленні – тому земному пеклі – під всевидящим оком царської охранки поет карався сім літ, тоді як служба звичайних рядових тут тривала не більше двох років. Тож він у три з половиною рази перевершив цю нелюдську норму! Звідки черпав сили, фізичні і моральні, цей страдник, аби просто не загинути, не втратити власної гідності, не розгубити християнського милосердя й усепрощення, вийти звідти із чистою душею і ні на йоту ні на кого не озлобитися? З віри, глибокого релігійного почуття, яке повсякчас живило його душу, давало надію на доконечне сповнення мети.

У його “Щоденнику” від 13 червня 1857 року, тобто за півтора місяці до звільнення з Новопетровського укріплення, є промовистий запис: “Один спогад про минуле й побачене впродовж цього часу приводить мене у трепет. А що ж було б, якби я записав цю похмуру декорацію і бездушних грубих лицедіїв, з якими мені довелося розігрувати цю похмуру монотонну десятилітню драму? Мимо, пройдемо мимо, минуле моє, моя підступна пам’яте! Не обуримо серця люблячого друга негідним спогадом, забудемо і простимо темним мучителям нашим, як простив Милосердний Людинолюбець своїм жорстоким розпинателям”[18].

Загальнолюдські моральні цінності, закладені у християнських заповідях, стали нормою особистого життя Шевченка й одними із засад його творчості. “Тепер тільки молюсь я і дякую Йому (Богові. – В. А.) за безкінечну любов до мене, за послане випробування. Воно очистило, зцілило моє бідне хворе серце. Воно відвело призму від очей моїх, крізь яку я дивився на людей і на самого себе. Воно навчило мене, як любити ворогів і тих, хто ненавидить нас. А цього не навчить ніяка школа, крім тяжкої школи випробування і тривалої бесіди із самим собою. Я тепер почуваю себе якщо не досконалим, то, принаймні, бездоганним християнином”[19], – читаємо в його листі до Анастасії Толстої.

Співчуття стражденній людині, неймовірне бажання допомогти їй, захистити її від злигоднів і поневірянь, відкрити їй навстіж своє велике серце переростають у Шевченка в особливий, рідкісний вияв релігійного почуття. Возвеличуючи любов і милосердя, тавруючи злобу й ненависть, він виходив із Христового вчення, а викриваючи неправду й несправедливість, яка запанувала в усьому суспільстві, брав енергію й завзяття в біблійних пророків. Усім своїм життям він засвідчив відданість Христовим ідеалам, тяжко страждаючи за “люди своя”. Він, наче  апостол, став проповідником Ісусового слова, прийшов у світ, щоб “свою любов благовістить! / Святую правду возвістить” (вірш “Пророк”).

Неважко помітити, що весь Шевченків “Кобзар” перегукується із Божими істинами, за ними вивіряється поетова думка чи поведінка його персонажів. Але найбільше вражає його поетична форма – щира й відкрита розмова з Абсолютом. “Бесіда ця настільки відверта, що декому навіть здається в певних місцях святотатською чи й богоборчою. Проте пам’ятаймо думку знаного теолога І. Ортинського: “Людина може говорити. Якщо вона дійсно говорить з Богом, то немає нічого, чого б вона не сміла йому сказати”[20]. У тих безкінечних розмовах із Богом – щиросердих молитвах – Шевченко рідко впоминається за себе, а якщо й звертається із якимось особистим проханням, то воно так чи інакше увіходить в орбіту громадського, планетарного, як, приміром, у поемі “Неофіти”, в якій він благає “Святую праведную Матір”:

Скорбящих радосте! Пошли,
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
І слово розумом святим

І оживи, і просвіти![21]

Як великому християнському проповіднику, те слово доконче потрібне було йому, “щоб людям серце розтопити”, щоб сіяти серед них “єдиномисліє” і “братолюбіє”, рішучість у боротьбі з численними ворогами. Найвищий сенс своєї творчості Шевченко вбачав у тому, щоби допомогти людині відкрити в собі добре начало, дане їй спервовіку. У цьому щирому і найбільш важливому для нього прагненні він безмежно люблячий і великодушний, але водночас і безмежно гнівний, коли бачить, як “правдою торгують”, “Господа зневажають”. Тому й кидає гострі, нещадні інвективи отим “недолюдам”, “дітям юродивим”, але і вкотре апелює до їхнього сумління: “Схаменіться! будьте люди”. У такий спосіб Шевченко, як зауважив Степан Смаль-Стоцький, “обновляє моральне життя українського народу, чого не в силі була зробити російська церква, бо і вона потрапила в неволю царського деспотизму, що звів її на формальний культ і геть скривив засади Христової віри”[22].

Тяжко зранену людську душу Шевченко зцілює щирою молитвою і осанною Богові, як, приміром, у “Давидових псалмах” – неперевершеному шедеврі світової релігійної лірики. Крім того, цей цикл справедливо кваліфікувати новітнім українським Псалтирем з огляду на те, що в його десяти творах крізь призму ідеології старозавітної книги акцентовано на особливостях християнського світогляду українського народу, визначальних сторінках національної історії, морально-етичних виявах особистості. У циклі поет говорить від імені першої особи, і це ще більше актуалізує його ідеї у свідомості кожного, хто звертається до Бога, хто шукає і знаходить у біблійному першоджерелі моральне опертя, надійну основу в щоденній протидії індивідуальному й суспільному злу, у відстоюванні Божої правди. У таких творах праведна душа знаходить порятунок, отримує морально-етичну рівновагу, здобуває впевненість у тому, що нечестиве порушення закону Божого й установленого порядку буде покаране:

Молюсь, Господи, внуши їм
Уст моїх глаголи.
Бо на душу мою встали
Сильнії чужії,
Не зрять Бога над собою,
Не знають, що діють.
А Бог мені помагає,
Мене заступає
І їм правдою Своєю
Вертає їх злая[23].

У Біблії, християнській філософії Тарас Шевченко відшукував те, що найбільше відповідало його власному світобаченню, і, послуговуючись загальновідомими ідеями й образами, він у чудовій художній формі доносив усій людській спільноті найвищі ідеали й почування. Геніальність поета якраз і полягала в тому, що він акумулював у собі весь духовний потенціал людства і явився перед ним з великою місією наближення його до Божих істин.


[1] Смаль-Стоцький С. Ідеї Шевченкової творчости / Степан Смаль-Стоцький. – Львів, 1914. – С. 11.

[2] Митрополит Іларіон. Релігійність Тараса Шевченка. – Вінніпег, 1964. – С. 98.

[3] Білецький О. І. Завдання і перспективи вивчення Шевченка // Зб. праць дев’ятої наук.  Шевченківської конф. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – С. 19 – 20.

[4] Колодний А. Бог і Шевченківська людина / Анатолій Колодний. – Режим доступу: https: //www.religion.in.ua/main/8691-bog-i-shevchenkivska-lyudina-zakinchennya.html

[5] Яковина О. Християнська українська традиція у творчості Шевченка // Шевченківська енциклопедія: В 6 т. – Т. 6. – К., 2015. – С. 645.

[6] Див.: Стех М. Р. Очима культури. – № 64. – / Марко Роберт Стех. – Режим доступу: https: // www. youtube.com/watch?time_continue=26&v=tyefxSqvfy0&feature=emb_logo

[7] Там само.

[8] Шевченко Т. Подражаніє 11 псалму // Шевченко Тарас. Повне зібр. тв.: У 12 т. – Т. 2. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 281.

[9] Шевченко Т. Муза // Шевченко Тарас. Повне зібр. тв.: У 12 т. – Т. 2. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 262 – 263.

[10] Осьмачка Т. Думки (Із шпитальних нотаток) / Тодось Осьмачка // Слово: Зб. українських письменників в екзилі. – Вип. 1. – Нью-Йорк, 1962. – С. 294 – 295.

[11] Смаль-Стоцький С. Ідеї Шевченкової творчости / Степан Смаль-Стоцький. – Львів, 1914. – С. 11.

[12] Шевченко Т. Неофіти // Шевченко Тарас. Повне зібр. тв.: У 12 т. – Т. 2. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 251.

[13] Шевченко Т. І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє // Шевченко Тарас. Повне зібр. тв.: У 12 т. – Т. 1. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 350.

[14] Шевченко Т. Злоначинающих спини… // Шевченко Тарас. Повне зібр. тв.: У 12 т. – Т. 2. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 339.

[15] Шевченко Т. Лист до С. С. Гулака-Артемовського від 1 липня 1852 р. // Шевченко Тарас. Повне зібр. тв.: У 12 т. – Т. 6. – К.: Наук. думка, 2003. – С. 59.

[16] Там само.

[17] Шевченко Т. Лист до В. М. Рєпніної від 1 січня 1850 р. / Шевченко Тарас. Повне зібр. тв.: У 12 т. – Т. 6. – К.: Наук. думка, 2003. – С. 50 – 51.

[18] Шевченко Т. Щоденник // Шевченко Тарас. Повне зібр. тв.: У 12 т. – Т. 5. – К.: Наук. думка, 2003. – С. 12.

[19] Шевченко Т. Лист до А. І. Толстої від 9 січня 1857 р. // Шевченко Тарас. Повне зібр. тв.: У 12 т. – Т. 6. – К.: Наук. думка, 2003. – С. 118.

[20] Пахаренко В. Незбагненний апостол. // Цит. за: Вічний як народ: Сторінки до біографії Т. Г. Шевченка: Навч. посібник / Автори-упорядники О. І. Руденко, Н. Б. Петренко. – К.: Либідь, 1998. – С.  194.

[21] Шевченко Т. Неофіти // Шевченко Тарас. Повне зібр. тв.: У 12 т. – Т. 2. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 245.

[22] Смаль-Стоцький С. Шевченкова містерія / Степан Смаль-Стоцький // Ілюстрована Україна. – 1914. – Ч. 5-6. – 1 квіт. – С. 77.

[23] Шевченко Т. Боже, спаси, суди мене… // Шевченко Тарас. Повне зібр. тв.: У 12 т. – Т. 1. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 361.

 

Print Friendly