шаблоны wordpress.

“О, яка ж то кара Месією, що світ рятує, бути!” (Ісус та його опозиція в художніх версіях Лесі Українки)

Lesya4

Драматична історія раннього християнства здавна приваблювала письменників, які прагнули створити художні моделі екзистенційного зіткнення язичницького і християнського світобачень, дослідити вплив ідей Ісуса на долі конкретних людей і соціуму. Ці мотиви набули широкого розповсюдження у світовій літературі різних культурно-історичних епох. При цьому авторів цікавили не так питання релігії, як дослідження філософських і морально-психологічних сутностей драматичних зіткнень різних за світоглядом епох, а також актуалізовані при цьому паралелі між історією Римської імперії в період її деградації і розпаду та певними періодами з життя загальнолюдської цивілізації. Особливої актуальності набули ті проблеми, що постали в особистому житті конкретної людини з її прилученням до нового світогляду та його етичних норм.

Слід підкреслити, що відзначені проблеми чи не вперше у світовому письменстві з усією гостротою і широтою та глибокою аргументованістю постали в художніх версіях Лесі Українки. Над християнською тематикою поетеса найактивніше працювала від початку 1900-х років і до кінця своєї творчості. За цей час вона створила такі шедеври, як “Одержима” (1901), “Що дасть нам силу?” (1903), “Мгновение” (1905), “В катакомбах” (1905), “Руфін і Прісцілла” (1908), “На полі крові” (1909), “Йоганна, жінка Хусова” (1909), “Адвокат Мартіан” (1911) та ін. Показово, що про особливе зацікавлення Лесі Українки християнською тематикою свідчить не лише досить велика кількість творів, а й сам підхід до її художньої реалізації. Якщо до кінця 1890-х років взаємини творчості поетеси із християнством визначилися здебільшого зверненням до обробок біблійного сюжетно-образного матеріалу, перекладом на українську мову різного роду релігійної літератури, то відтак авторка заглиблюється у саму суть християнського вчення, створюючи на основі цього багатопроблемні зразки художніх моделей, у яких превалює мотив осягнення Ісусових ідей конкретними людьми зокрема та суспільством загалом. Неважко помітити, що христологічний дискурс у названих вище творах Лесі Українки, за винятком хіба що драматичної поеми “Одержима”, формується опосередковано; безпосередня участь Ісуса як дійової особи виноситься в них за кадр, натомість його дії і проповідуване ним вчення характеризуються іншими персонажами, часто-густо з погляду специфічного сприйняття.

Не можна, звичайно, порівнювати у функціонально-змістовому плані образи Ісуса Христа та його оточення, особливо антиподів. Справа в тому, що, згідно із світовою загальнокультурною традицією, образ Месії використовується, так би мовити, “поза конкуренцією”. Інакше кажучи, якщо не враховувати одверто апокрифічних версій образу, то образ Ісуса завжди використовується і сприймається як своєрідний еталон, який дав світові вселюдське милосердя і любов. Інша справа, коли мова йде про оточення Христа, психологія і поведінка якого найбільше цікавить письменника. В таких випадках Ісус не бере безпосередньої участі в дії, однак смисл його проповідей завжди враховується персонажами, котрі так чи інакше вплинули на його долю.

Л.Іванова.-Одержима.-Лінорит.-1970-р.

Л.Іванова. Одержима. Лінорит. 1970 р.

Слід зауважити, що ставлення Лесі Українки до християнства не завжди було однозначним, не позбавлене воно протиріч і сумнівів, але сповнене постійних пошуків істини, котра народжувалася у гарячих дискусіях і гострій полеміці митця із власним “Я” аналітика, а інколи й у неприйнятті уже готових висновків. Невипадково у творах Лесі Українки, де порушуються проблеми християнства, домінує дискусійне начало, боротьба полярних світоглядів, одверте декларування позицій персонажів. Найпоказовішою з цього погляду видаються драматичні поеми “Одержима” та “На полі крові”. У першій з них загальновідомі євангельські колізії ускладнюються оригінальними сюжетними ходами і набувають багатоаспектного морально-психологічного тлумачення. З одного боку, образ Месії та легко упізнавані за євангельським контекстом ситуації концентрують увагу реципієнта на осмисленні особи і вчення Боголюдини; а з іншого, – згідно з авторським задумом (початковий варіант заголовка “Месія й одержима” акцентував рівноправність головних персонажів), у центр образної структури поеми висувається Міріам, що призвело до суттєвої драматизації системи онтологічних і аксіологічних конфліктів у творі.

Саме через призму світосприйняття та специфічного емоційного ставлення героїні до Месії художньо досліджуються деякі загальнозначимі у всі часи проблеми міжособистісних взаємовідносин та індивідуальної психології в екзистенційних ситуаціях і станах: “віра й невіра”, “фанатизм”, “особистість і натовп”, “умови переростання етичного релятивізму в глобальний нігілізм”, “моральне вчення та його соціально-ідеологічна реалізація”, “людинолюбство та його імітація” і т. п.
Змістова структура драматичної поеми “Одержима” характеризується складним взаємопересіканням екзистенційних суперечностей між персонажами, які оформляються і розгортаються на тлі канонічного контексту. У структурі поеми цілком чітко виділяються такі сюжетні лінії, що визначають своєрідність євангельського матеріалу. Це, передусім, взаємостосунки між Міріам і Месією, які дозволяють авторці дослідити екзистенційну ситуацію трагічного нерозуміння жінкою Боголюдини.
Уже перший монолог Міріам визначає домінантну трагічну характеристику Месії, який “годівлю дав юрбі, тілам і душам, / всім дав спокій”, але сам фізично і духовно залишився самотнім:

…О, яка ж то кара
Месією, що світ рятує, бути!
Всім дати щастя і нещасним бути…

Своєрідність трактування образу Месії в поемі зумовлена тим, що особа пророка та його вчення осмислюється з погляду психології закоханої жінки, яка страждає через усвідомлення невідворотного трагічного майбутнього Учителя і неможливості бути зрозумілою ним. Усе пояснює фанатизм Міріам, яка спочатку ставить питання: “Хто міг би врятувати його самого / від самотини, від страшної слави?”, а потім прагне пройти свій “шлях на Голгофу”, який характеризується повним самозреченням, безкомпромісністю та зневагою до світу. Героїня постійно акцентує винятковість свого ставлення до Месії, але це почуття далеко не безкорисливе, яким воно видається на перший погляд.

Любов Міріам до Месії відверто егоїстична, оскільки вона вимагає від нього не тільки уваги, а й певної жертви у формі відмови від ним проповідуваного. Бездумне почуття Міріам (“Чого ж се я слідом за ним блукаю? / Чого? Сама не знаю… / Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю!.. /…Я не знаю, чого я йшла з юрбою”) передбачає якусь очевидну компенсацію, тому що героїня не тільки не розуміє вчення Месії, а й, головне, свідомо не хоче його сприймати, вважаючи, що її коханий помиляється. Саме це спонукає її до світоглядного поєдинку з тим, хто для неї є Суттю людського світу і особистого життя.

Всезнаючий і всерозуміючий Месія може дати хворій душі героїні “тільки” спокій, однак саме такий кінець неприйнятний для Міріам, бо вона з самого початку жадає жертовного служіння, вважає себе єдиною людиною, яка справді може зупинити невідворотне, “врятувать його самого від самотини, від страшної слави”.
Як бачимо, вже на самому початку розвитку сюжетної дії зав’язуються основні онтологічні та світоглядні конфлікти поеми, які в процесі розвитку наберають безвихідно-трагічного характеру. Питання Месії примушують героїню викладати свої погляди на основоположні онтологічні проблеми, давати оцінку проповідям євангельського персонажа. Поступово з’ясовується, що вона не сприймає цих проповідей, оскільки вважає їх незрозумілими й непотрібними для людей, а етичну позицію Месії – помилковою. Своєрідний “мазохізм” героїні в цій сцені виявляється в постійному приниженні, абсолютному відреченні від свого “Я”.

Нездатність Міріам зрозуміти і сприйняти милосердний характер проповідей Месії, її фанатична жертовність, що межує із запереченням цінності всього людського світу, однозначно відкидаються Ісусом, якому чужа ця відверто людиноненависницька любов.

Особливий характер переосмислення євангельського сюжетно-образного матеріалу спостерігається у драматичній поемі Лесі Українки “На полі крові”. Трансформація новозавітних образів і колізій виглядає тут принципово суперечливою і складною. У творі досліджуються філософсько-психологічні домінанти Юди Іскаріота, який, згідно з авторським задумом, не покінчив життя самогубством, як про це сповіщають євангелісти, а залишився жити.

Продовження загальновідомої ситуації забезпечилося створенням Лесею Українкою оригінального змістового плану, а також системи складних поведінково-ціннісних мотивувань, які, з одного боку, не суперечать канонічним текстам, а з іншого, – дають можливість розглянути загальновідому ситуацію з погляду нової сучасності. У такий спосіб авторка провадить своєрідне розслідування істинної історії зради Ісуса Христа, яке здійснюється в кількох напрямках, об’єднаних прагненням Юди виправдатися, аргументовано пояснити свою зраду. Уже на самому початку своєї відвертої розмови з прочанином Юда заявляє:

Що є товар? Як хто що зайве має,
той може те продати. От я мав
учителя, – як він зробився зайвим,
то я його продав.

Усі наступні монологи Юди розвивають і уточнюють цю думку, вони будуються на об’єктивному, на погляд Іскаріота, аналізі особистості та діянь Месії, який був зовсім не таким, яким уявляв його натовп. Юда свідомо руйнує те, що насправді відбувалося, і в такий спосіб намагається не просто пояснити свою участь у ньому, а виправдати себе, перекласти провину за Голгофу на інших. Для досягнення цієї мети він використовує найбільш ефективний, на його погляд, спосіб: у своїх монологах він не тільки принципово негативно характеризує учнів, а й, головне, намагається звести Ісуса Христа до рівня звичайної, посередньої людини. На думку зрадника, таке зрівнювання повинно сформувати в співбесідника ілюзію звичайності, пересічності минулих подій, їх малозначність. Подібна завуальована самореабілітація могла б не просто пояснити, а й, головне, виправдати його.

У системі аргументів Юди на першому плані стоять його звинувачення Христа, з якого він намагається зняти ореол величі, зробити його таким, як усі звичайні люди. Юда вважає, що Ісус обдурив народ своїм ученням, тому що всі його проповіді були пустими обіцянками. Крім того, Іскаріот акцентує неспроможність Месії на якісь конкретні дії, звинувачує Учителя в тому, що його проповіді не відповідали справжнім задумам.

ЛУ 150. 23.02.2021

Леся Українка побудувала драматичну дію поеми з урахуванням як суперечностей канонічних текстів, так і реалій початку XX ст. Її Юда розчарувався у вченні Христа, він заздрить улюбленим учням Месії, відчуває власну обділеність увагою Христа. Трагедія нерозуміння зумовлена тією духовною сліпотою, яка була характерна для всього оточення Ісуса і яка віддала перевагу перед царством моральної досконалості перспективі швидкого збагачення. Люди виявилися морально непідготовленими до приходу Ісуса та сприйняття його вчення, і цей факт пояснює феномен колективної зради Месії. Інакше кажучи, Голгофу замало пояснювати тільки вчинком Іскаріота (він просто найочевидніший), хресний шлях створювало багато людей, задля яких і прийшов у земний світ Син Божий. Саме на таку думку наводять обидві драматичні поеми Лесі Українки – як “Одержима”, так і “На полі крові”.

Доктор філологічних наук,
професор кафедри української літератури
Володимир Антофійчук.

Print Friendly, PDF & Email