шаблоны wordpress.

Леся Івасюк: «Мова – це та ж музика, лише виражена іншими знаками…». Мережевий діалог

ZASHMORGY_2-663x1024

Леся Івасюк – успішна журналістка, перекладачка та докторка філософських наук, що спеціалізується у галузі україністики, германістики та історії Східної Європи. Більшість праць науковиці стосуються різних аспектів буття України та Австрії.

Наприкінці 2019 року у чернівецькому видавництві «Книги – ХХІ» вийшов друком перший художній текст Лесі Івасюк – «Зашморги». Цей дебютний роман потрапив у довгий список Книги року ВВС – 2019. Літературознавча критика позиціонує роман як історико-інтелектуальний трилер. Він є логічним продовженням наукової діяльності письменниці, адже на сторінках «Зашморгів» відтворено спільний пласт травматичних історичних подій, що об’єднують, здавалося б, такі дві різні країни – Україну та Австрію.

Актуальність проблем, з якими працює роман, привертає увагу багатьох читачів, а майстерність художнього викладу авторки змушує співпереживати разом із головними персонажами та перебувати у справжній напрузі від перших і до кінцевих сторінок роману. Але й після завершення прочитання «Зашморгів» залишається багато запитань.

Більше про авторку, роман і наші зашморги можна прочитати в мережевому діалозі.

Мережевий діалог

– Добрий день! Я – студентка філологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Наталя Бучок. Прочитала роман «Зашморги» і вражена Вашою майстерністю. У результаті я задумалися над схемою впливу травматичного минулого на свідомість представників покоління Х. Тому вирішила дослідити цю проблему і роман «Зашморги» став об’єктом дослідження моєї наукової роботи. Чи можу я поставити Вам декілька запитань?

– Доброго дня! Дякую! Звісно, запитуйте.

– Насамперед мене цікавить Ваша біографія, в мережі мало інформації про Ваше життя в Україні, наприклад, про студентські роки. Знаю, що Ви навчалися в університеті ім. Василя Стефаника в Івано-Франківську. Але яку спеціальність Ви обрали і що мотивувало вибір?
– Народилася 27.07.1977 в місті Калуші. Так, навчалася у Франківську (3,5 роки) на факультеті романо-германської філології. Якось мої університетські викладачі німецької філології, причому викладачі від Бога – Василь і Марія Ткачівські – сказали, що для мого розвитку мені варто би повчитися у Відні. Марія Ткачівська – талановита письменниця, обов’язково ознайомтеся з її творами. Її чоловік Василь Ткачівський у Відні писав свою дисертацію про німецькомовну епістолярну спадщину Івана Франка. Без ініціативи Василя Ткачівського, який у мене дуже вірив і вклав у мене разом із дружиною Марією багато праці, я би не подалася до Відня. Цих Вчителів я дуже люблю і дуже їм вдячна.

Вдячна також суворому і справедливому професорові Ярославу Билиці, зокрема за те, що завжди був на моєму боці у моєму протистоянні з тодішнім деканом (не називатиму його прізвища – він уже покійний, і нехай йому Бог все пробачить). Цей декан був українофобом, працював на систему і 1972 року виключив мого батька з четвертого курсу історичного факультету. На той час цей декан був проректором. Підставою для виключення став той факт, що мій батько, добиваючись 1972 року зустрічі з Генсеком Брежнєвим з вимогою «забезпечити згідно Конституції СРСР усебічне практичне, суспільно-політичне функціонування української мови на Україні», у формі відкритого протесту проти русифікації здав у Москві в ЦК КПРС свій партійний квиток. Батька поновили в університеті 1993 року, і він закінчив навчання 1994 року.

Отож, я перевелася до Віденського університету.

Мотивація для вибору професії? Будете розчаровані – я ходила 8 років у музшколу на скрипку і фортеп’яно. Мама у мене музикант, хоровий диригент, прекрасна співачка. Якось, за радянських часів, вона диригувала хором, для якого обрала кантату Дениса Січинського на слова Шевченка «Лічу в неволі дні і ночі». Цю кантату рідко хто брав у ті часи до репертуару… У глядачів на очі наверталися сльози, вони підводилися і аплодували стоячи… Отож, мама бачила, що я дуже музикальна, і всі очікували, що я піду по музиці. А я не захотіла – щоденні заняття і виступи на сцені втомили. Хоча музшколу любила – музична освіта дуже розширює кругозір. Працюючи над своїм другим романом «Пентхауз» я усвідомила, наскільки корисні знання з музики та музикознавства. Втім, мова – це та ж музика, лише виражена іншими знаками, але кінцеве значення однакове. І мову, і музику можна розшифрувати та сприймати як серцем, так і інтелектом. Наука музичної гармонії і граматика мови мають чимало спільного. Я виростала серед книжок, у нас була велика бібліотека, мови давалися мені легко, батьки знаходили репетиторів для різних мов, і я почала читати дуже рано. Одним словом, у стихії філології я своя. Тому обрала іноземні мови. Вдячна батькам за довіру моєму вибору. Від них я отримала три речі, які в житті не замінити нічим: море безумовної любові, підтримку в усьому і постійну увагу, попри те, що вони важко працювали. Мати їх – це щастя.

– Чому Ви переїхали у Відень? Це пов’язано із більшою перспективою у плані наукового розвитку чи були причини іншого характеру?
– Власне, моя на 10 років старша сестра Зореслава, на руках якої я, по суті, виросла, бо батьки чимало часу проводили на роботі, кардинально вплинула на моє формування, смаки, на почуття гумору, світобачення та цілі. Вона філігранно підводила мене до певних питань, давала змогу аналізувати і проговорювати з нею важливі теми. Ми дискутували, часто емоційно. Вона завжди сприймала мене як дорослу і рівну собі. Саме в розмовах з нею я вчилася формулювати думки. Якщо мені це не вдавалося, вона чекала іншої нагоди і поверталася до розмови згодом. Вона показувала мені цінність мого «я», не деструктивного «его», а саме «я». Вона вміла лапідарно і жорстко покритикувати, але ця критика загартовувала, і після неї мені відкривалися нові способи бачення і ментальні підходи. Моя сестра – феноменальний педагог. Зоряна, або Зірка, як я її кличу, завжди направляла мене на те, щоб шукати щось нове і не зупинятися. Гадаю, саме тому я хотіла побачити інші країни, інших людей, інший уклад життя, зрозуміти іншу ментальність та культуру… Знаєте, сестринська любов – це щось вкрай особливе і багатогранне. Вона є унікальним багатством. Можливо, я про це колись напишу книжку.

Бачите, мені пощастило мати родину, яка вміє любити. Згодом, поживши чимало років в Австрії, побувши в різних країнах і познайомившись із тисячами людей різного віку, професій і соціального статусу, я збагнула, що любов, навіть батьків чи сестер і братів, не є чимось закономірним. Вона не є самозрозумілою річчю. Любов узагалі не є закономірністю. Люди загалом дуже холодні.

Суспільства так далеко пішли у своєму інформаційно-технічному розвитку, але не вирішили основних проблем (і навіть не визнають їх основними) – вони не навчилися любити і цінувати любов. Від самого слова «любов» нафталіном несе. А постмодерні теорії, які є частиною мейнстримової матеріалістично орієнтованої науки, сприяють віддаленню людини від самої себе і від світу почуттів.

Отож, повертаюся до Вашого запитання. Я переїхала спочатку на навчання, а потім якось усе закрутилося, підхопив потік подій, зразу склалося коло друзів, усе було нове й цікаве… Я справді відчула, що розвиваюся. Інтегрувалася дуже легко й відчула, що це місто надихає, дає імпульси для мого розвитку… А для мене розвиток – це головне.

– Де Ви навчалися у Відні і яке коло Ваших наукових пошуків?

– Магістратуру закінчила у Віденському університеті, на факультеті германістики. Обрала додаткову комбінацію фахів – японістику і славістику. Потім аспірантура – також у Віденському університеті. Зараз я трохи зійшла з ниви наукових пошуків. А загалом мене цікавить україністика, германістика та історія Східної Європи. Віддаю перевагу міждисциплінарному підходу. Охоче займаюся публічною історією – вона зараз для України особливо важлива. Такі постаті як, до прикладу, Іван Пулюй, про якого я часто пишу, повинні подаватися насамперед у контексті публічної історії. У Львові молода команда науковців і журналістів видає єдиний в Україні ілюстрований журнал публічної історії «Локальна історія» – читається на одному подиху. Сподіваюся, редакція колись розширить діапазон журналу темами українського та вірменського націоналізму. Мені дуже цікаві постаті Степана Бандери та Гарегіна Нжде(г). У них є багато спільного. Нжде мені відкрив Завен Баблоян із Харкова. Завен – жива енциклопедія, в нього потужний інтелект. У себе на сторінці ФБ Завен писав про цих діячів цікаві речі – можете додати його в друзі і почитати.
Саме він надихнув мене на статтю про Бандеру і Нжде, яку я опублікую до їхнього дня народження – вони народилися 1 січня – в газеті «День» або ж у себе на сайті www.lesyaivasyuk.com.
– Чи можете мені розповісти про свої «особистісні зашморги»? Знаю, що це питання вже піднімалося в інтерв’ю на «Радіо НВ» з Мариною Фіалко, але мене цікавить звідки виникла ідея «Зашморгів». І чи назва роману може бути спровокованою Вашим особистим досвідом?

– Конкретніше, будь ласка. Про який сегмент роману йде мова? Про Голодомор?

– Не лише, можуть бути інші травматичні події, котрі б мали безпосередній чи опосередкований зв’язок із Вашим життям.

– Травм дуже багато – у нас у всіх, не лише в мене. Просто хтось ними займається, усвідомлює їх, працює з ними, а хтось живе побутом. У мене в родині були бійці УПА, батько також боровся за незалежність, наражаючись на небезпеку. У 1972 році він зібрав приблизно 55 чавунних таблиць із повалених комуністами хрестів на могилах Українських січових стрільців на цвинтарі в Івано-Франківську. На таблицях було вказано ім’я, дата народження і загибелі та військовий чин стрільців. Це було напередодні остаточного знищення цього кладовища комуновладою. Зараз вони зберігаються в кімнаті-музеї на факультеті краєзнавства Івано-Франківського університету ім. В. Стефаника.

В 1988/89 роках батько створив на Калущині Товариство української мови ім. Т. Шевченка «Відродження», яке під прикриттям Статуту і Програми (всеукраїнського) Товариства української мови діяло на засадах Руху задовго до Установчого з’їзду НРУ (Народного Руху України).

Товариство української мови ім. Т. Шевченка «Відродження» першим змобілізувало і підняло українців району та області на боротьбу, попри скажений супротив комуністів. Його називали «бандерівським» та «екстремістським». Батькове товариство стало радикальною опозицією комуновладі – про це, про несанкціоновані мітинги, про підняття з ініціативи батька першого стаціонарного синьо-жовтого прапора в Калуші (він там досі майорить), про переслідування і про те, як до нас приходив судовий виконавець і описував наше майно (а у нас крім телевізора, домашньої бібліотеки та фортеп’яно не було що забирати), про створення батьком Демократичної партії на Калущині, про своє депутатство в міській та обласній Радах, про передвиборну кампанію до Верховної Ради України Першого демократичного скликання, про свою працю довіреною особою Дмитра Павличка, Михайла Голубця і Володимира Муляви та про багато іншого батько пише у своїх спогадах, над якими наразі працює.

Ці події припали на мій підлітковий вік, коли я була членом тоді ще забороненого СНУМу (Спілки незалежної української молоді). Пригадую палких патріотів – Романа Короля і Петра Кузіва, які тоді головували.
Калуський СНУМ і його перший голова Володимир Стегура були ініціаторами відновлення пам’ятника Степанові Бандері на його родинному обійсті в селі Калуського району Старий Угринів. Саме тоді було прострелено груди моєму побратимові зі СНУМу двадцятирічному Василеві Максимчуку. Він вижив. Це сталося вночі 10 липня 1991 року, коли Василь із товаришем вартували біля нового пам’ятника. Це був другий пам’ятник Бандері, бо перший простояв в 1990 році три місяці, і відтак його підірвали невідомі. Напад на Василя з другом (друга побито прикладами автоматів) досі не розслідувано, але достеменно відомо, що наказ йшов з Москви, з Міністерства оборони СРСР. Операцію виконували шестеро професіоналів у маскувальному одязі. Є версія, що нападники прибули на гелікоптері. Вони використовували вогнепальну зброю і вибухівку. Про це писав BBC років десять тому.

Тоді, вперше в своєму житті, я на практиці побачила і збагнула, що таке ворог.

В мене було дуже багато запитань і я шукала відповіді на рівні почуттів та інтуїції. Я виростала із забороненими темами, з російськомовними істеричними ідеологами в школі, з неможливістю дізнатися більше про Голодомор і про УПА, хоча внутрішньо вся аж дрижала, бажаючи зрозуміти, що за цим усім стоїть. Тема смерті, часу і болю – ця трійця досі мене не відпускає.

Смерть – особлива тема. Не зрозумівши суті смерті, ми не зрозуміємо життя і не зможемо його жити так, як його варто жити. Смерть дуже хороший вчитель, хоч і жорстокий. На жаль, до 35–45 років людина не цікавиться цією темою – в житті переважають матеріальні інтереси й хапальні рефлекси. А може, так і краще… Перші запитання приходять після перших втрат – коли помирають рідні, близькі й дорогі серцю люди. Коли стоїш на свіжій могилі друга і запитуєш себе: а куди ж він пішов?

Більшість людей вчиться лише через біль, а особливо через біль втрати. До речі, тема afterlife і робота (саме так, робота!) з трауром добре опрацьована на Заході, хоча наразі ще не є частиною мейнстримової науки. На жаль, у цій царині дуже мало перекладів українською мовою. Не впевнена навіть, чи є переклад книжок науковиці світового рівня Елізабет Кюблер-Росс… А як такі переклади потрібні!
Парадоксально, але тема смерті на рівні суспільного спілкування табуйована як на Заході, так і в Україні, хоча вона актуальна постійно і без винятку для кожного з нас. Те, що ми її зі страху витісняємо, ситуації не міняє. А в часи пандемії та війни ця тема особливо важлива. Коли читаєш спогади снайперки Олени Білозерської («Щоденник нелегального солдата») чи слухаєш солдатів, які розповідають, як збирали по шматках тілá друзів, то розумієш, що в нації наростає нова травма. Сподіваюся, що наші психологи готові прийняти цей виклик і допомагати бійцям зносити страждання. З таким неможливо справитися одному. Держава зі свого боку повинна виділяти кошти як на консультаційні центри для психічної реабілітації (такі є, але їх мало), так і на переклади академічної літератури в цій царині. Останніми роками стільки всього цікавого появилося на німецькому, британському, американському та французькому книжковому ринку! Візьміть, до прикладу, книжку «Безкінечна свідомість» кардіолога Пім ван Ломмеля. Нещодавно він мені повідомив, що його бестселер незабаром буде надрукований російською мовою. А в нас і в вус не дують. Ми як нація не зможемо духовно прогресувати без таких текстів.

Я емпатична й емоційна, що примушує мене рухатися в цих темах. Я – частина замовчуваної і забороненої нації. І я це відчуваю. А якоїсь конкретної особистої події-травми нема.

– Чи можна вважати, що роман «Зашморги» виконує для Вас певну реабілітаційну функцію? Адже проговорення травм відбулося. І звідси випливає наступне запитання. Чи можна вважати, що Курт та Андрій, які у кінці роману віднайшли одне одного, реабілітували свій травматичний досвід? Чи це покоління вже ніколи не зможе позбутися «зашморгів» минулого та жити щасливим життям, на відміну від Орести, представниці наступного покоління, що зуміла побудувати стосунки та займатися улюбленою справою?

– Хм… Реабілітувати… Це слово можна перекласти як «повторно встановити», «відновити». Так, в романі я відновлюю пройдені нацією шляхи, встановлюю їх заново. Бо вони витіснені через те, що надто болісні. Викинуті українцями як непотріб. Чи процес написання має «лікувальну» функцію, Ви це маєте на увазі? Написання текстів загалом лікує, бо це творчість. Вона всіх лікує. Кожен в стані нею займатися. Написання забирає багато енергії, але й дарує її. Це як дорога – мусиш іти, навіть з останніх сил, зате який досвід! Так, «Зашморги» частково скинули з мене певний баласт, але лише частково. Проговорити ТАКІ травми – і вилікуватися? Це неможливо. Травма зайшла на клітинному рівні, і вона не може вийти через слова чи картинки. Це ілюзія.

Ніхто з героїв не вилікуваний. Кажете, щасливе життя? А що таке щастя? Відсутність травми? Травма не виключає щастя. Ви хочете розв’язати задачку – проговорити-полікувати, запакувати і поставити в коробочку з надписом «пророблено-завершено». Так не буває. Архівованої травми не існує. Травма завжди живе в активі. В романі – open end. Ви це зауважили? Процес триває, дорога не завершується. Не знаю, чи я відповіла на Ваше запитання…
– Все чудово, адже ми не можемо просто проговорити і забути. Нам важливо відкрити для себе минуле, щоб знайти нові шляхи майбутнього, у якому на основі проаналізованого досвіду ми не наступимо на ті самі «граблі». Бо поки ми лише набиваємо нові ґулі.

– Саме так.

– Дуже дякую Вам за цю розмову. Мені було хвилююче і приємно із Вами спілкуватися. Чи можу я у разі виникнення нових запитань звернутися до Вас знову?

– Вам дякую! Навзаєм. Приємно спілкуватися з молодою жінкою, яка не боїться таких тем. Сподіваюся, Ви ніколи не покинете важких тем… Вони того варті. Звертайтеся в будь-який час. Успіхів Вам!

– Такі теми варті уваги всіх, бо лише розуміючи минуле можна бути свідомим і не абстрагованим від реальності. Бажаю Вам також наснаги для нових звершень!

Розмовляла Наталя Бучок

Джерело

Print Friendly, PDF & Email