шаблоны wordpress.

Зустріч із Василем Жоваником

1 вересня у Чернівецькому університеті відбулась зустріч із учнем Київського кобзарського цеху, студентом Київського національного університету (спеціальність фольклор) Василем Жоваником. Хоча він не пройшов іще визвілки (так кобзарі називають іспит на самостійне кобзарювання), але має дозвіл свого учителя на кобзарювання, чим активно займається.

Бандура і кобзар одне ціле


     Ніколи не думала, що бандура так чаруюче звучить. Її мелодія хвилює, збурює уяву, тим самим відносячи нас в ту бувальщину, яку оспівує кобзар; навіює тепло, пробуджує свідомість. Нашу, українську, самобутню свідомість.

Бандура і кобзар – одне ціле, як в прямому, так і в переносному значеннях. Це видно з гри, емоцій, які прменіють на обличчі, з ніжних доторків до струн, з мелодійності звуків.

Не зрівняти таке звучання з сучасним, не знайти йому аналогів у класиці.

Перечитуючи твори, я, майже, реально переношуся в ті події: плачу, обурююсь, протестую. Без цього, а ще й історії, наших предків, навряд чи можна провідчувати кобзаря до кожного нервового закінчення твого тіла і… душі.

Василь Жованик – молодий кобзар, але це не відбирає  в нього ні талановитості, ні любові, ні відданості до своєї справи. Особливо розчулили “Псалми”, або як їх називає сам кобзар “Псальми”. В церкві вчать, що, висповідуючи свої гріхи, сльози несуть розкаяття, так ми омиваємо й очищуємо душу. Пан Василь змусив мене відірватись від буденності, змусив зазирнути в себе.

Здивувало й те, що кобзарі співають і жартівливих пісень, наприклад “Попадя”, “Міщаночка”. Особливо сподобалось, що в них немає вульгарності й іронії, а лише гумор.

Василь Жованик – людина з багатим внутрішнім світом. Розповідаючи про свої подорожі, зокрема до Грузії, захоплювали оповіді про природу і місцеве населення, але дуже обурило, що наша держава досить посередньо відноситься до культурної спадщини українського народу. Було так просто і невимушено його слухати, що мимоволі в самої запалився вогник бажання там побувати.

Від зустрічі з кобзарем я просто в захваті. Вважаю це безцінною подією в моєму житті, яка збагатила мій світогляд і досвід. Обов’язково розказуватиму про Василя Жованика дітям, знайомим, друзям.

Перше вересня на третьому курсі вдалося на славу!

 

 Ірина Леонтій, 303 група.

Кобзар – душа народу

У сірих буднях можна теж побачити хоч один відблиск яскравих фарб. Думаю, якщо вірити і насолоджуватись життям, то веселкові барви почнуть домінувати. Можна стати щасливішим, почувши звук музичного інструменту, особливо, якщо це старосвітська бандура. Я сама в цьому переконалася.

Таку яскраву фарбу вніс у наше університетське життя – Василь Жованик. Хоч він і сам студент, проте це унікальна людина, яку я й не думала, що побачу колись. В Україні нараховується сорок вісім кобзарів, і саме Василь – один із них.

Найперше, що мене вразило в цій людині, це легкість і простота у спілкуванні. В його очах горить вогонь, коли він розповідає про свою справу, про кобзарів загалом. Коли Василь Жованик почав грати і співати, ми немовби опинилися в іншій реальності. Побувавши на такій зустрічі, ти на певний час забуваєш про всі негаразди і просто насолоджуєшся моментом. Найпрекрасніше, що саме так ти поринаєш у історію, нібито й сам те все переживаєш і бачиш на яву.

Василь Жованик вказує на те, що вибирає тексти, які до чогось спонукають. Матеріал в основному записують від людей. У виконанні молодого кобзаря ми чули такі твори: «Пісня про Максима Залізняка», «Ой Морозе, Морозенку», «Битва в Конотопі», «Розмова з конем (в катівні)», «Всякому городу нрав і права», «Сирітка», «Про козака Нечая». У Василя переважає історичний репертуар: пісні-хроніки, козацькі пісні, проте можна ще почути якусь дитячу чи жартівливу пісню. У свої молоді роки зі старосвітською бандурою, Василь встиг побувати на музичних фестивалях у Грузії та Туреччині. Хлопця вразила гостинність та привітність цих країн. Василь Жованик наголошує: «Не потрібно відчувати себе меншовартісними», і я повністю згідна з ним. Думаю, що потрібно цінувати, те, що залишили нам наші предки після себе і продовжувати їхню справу й надалі.

Бажаю кожній людині хоч раз у житті почути звук цієї старосвітської бандури. Не пошкодуйте часу та зусиль зробити собі такий подарунок, адже кожна нотка торкнеться вашої душі.

Рейкало Марія, студентка 303 групи

 

Молодий кобзар Василь Жованик

Сьогоднішній день я запам’ятаю назавжди. Знаєте чому? Бо сьогодні я вперше побачила кобзаря на власні очі. Розумієте не прочитала, а побачила! Звісно в моїй уяві кобзар завжди асоціювався, як зазвичай малюють на карти­нах: старенького дідуся сивобородого, який сидить десь під похилим дубом і виконує думи із дуже сумним мотивом (звісно така картина викликає тільки меланхолійний настрій). А сьогодні я побачила не те, що раніше я уявляла, і це мене приємно здивувало. Я побачила юнака, який був нерішучий на вигляд, ним виявився один із відроджувачів українського кобзарства ‑ Василь Жованик. Звісно ця інформація здивувала усіх, а особливо вік та діяльність молодої людини. Наша двохгодинна зустріч непомітно для мене промайнула, і після цього була купа позитивних емоцій та духовного піднесення. Спочатку ми почули чудові думи, слухаючи гру на бандурі, я ніби переносилась в ті часи козацької неволі і заразом в голові прокручувалися сьогоденні проблеми в країні, і стає зрозуміло, що історія ‑ то наче колесо, яке крутиться безупинно і лише змінюються люди і обставини подій. Ехх, сумно усвідомлювати це.

Звісно у репертуарі кобзарів є безліч пісень на різноманітні життєві проблеми. Найбільше мене вразило виконання «Сирітки», «Міщаночки», псальмів та вірша Григорія Сковороди «Всякому городу нрав і права», а також усіх повеселила жартівлива пісня про попадю. У всіх них є глибокий філософський зміст і підтекст, який змушує задуматися над нашим життям.

Хочеться також зазначити, що Василь Жованик активно поширює український фольклор у Грузії та Туреччині. Він бере участь у різноманітних міжнародних конференціях, розповідаючи про українське народне життя, про творчість нашого народу, і знаєте, він отримує звідти досить хороші відгуки. Його підтримують іноземні вчені, але боляче усвідомлювати, що в нашій країні так мало хто звертає увагу на таких розумних і талановитих людей.

Знаєте, я думаю, що нам з вами треба все більше і більше горнутися до свого рідного, а не віддалятися, як зараз ми робимо, поринаючи у світову моду, черпаючи звідти скільки всього не потрібно нам і вкоріняючи в нашу культуру, яку наші предки будували своєю кров’ю, своїм життя. Варто задуматися: шануйте своє найперше, прислухайтесь до кобзарів, адже не даремно наш славнозвісний творець української культури Тарас Григорович Шевченко свою основну книгу назвав «Кобзар», бо це слово уособлює не тільки хранителів українського слова, а й усю її міць і вагу, не тільки в минулому, але й в наш час.

Лейберюк Наталія, студентка 303 групи

філологічного факультету ЧНУ

імені Юрія Федьковича

 

Print Friendly

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>