шаблоны wordpress.

Забута письменниця Сидонія Никорович

У грудні ц. р. минає 130 років від дня народження Сидонії Никорович Гнідий) (1888 – 1957) – талановитої письменниці, журналістки, активної громадсько-політичної діячки.

Перед Першою світовою війною на літературну дорогу її благословила Ольга Кобилянська, давши напуття: “Ви повинні писати лише з народного життя. Тут цілий невихіснований скарб, ви дуже близько живете нашій народній душі”[1]. Про неї іменита письменниця повідомляла в листі до Павла Богацького від 12 вересня 1922 р.: “В нас є потрохи молодих сил і п[ан]і Сидонія Гнід[и]й”[2].

Вона з дитинства любила рідний народ, була, як зізнавалася в час своєї найвищої творчої активності, “дитиною народу”, знала “його душу, його біль, його тугу”[3]. Самовіддана боротьба “за правду національної ідеї”, окуплена великою особистою жертвою, склала зміст і сенс її життя і творчості. “Перша моя і послідня ціль є вияснення політичної проблеми України і очищення національного ґрунту від чужих трійливих деструктивних впливів, щоб хоч почасти лишити грядущим поколінням чисте вироблене українське поле і на нім засів здорової рідної думки”[4], – так письменниця визначила свої творчі пріоритети і програму політичної боротьби.

Ідеалом Сидонії Никорович був Тарас Шевченко. Творчість великого поета сформувала в її свідомості програму побудови вільної Української держави із законами своєї “правди, і сили, і волі”, “з новим і праведним законом” свого ж таки Вашингтона. Тарас Шевченко, за її визначенням, став для всього українського народу “високим ідеалом українського державника, патріота, лицаря”[5]. Без поетового слова, вважала вона, “не може бути з’єднаного відродженого українського народу, не може бути новітньої самостійної України, не може бути могучої української нації”[6].

Ідеї націософської концепції Тараса Шевченка вказали Сидонії Никорович напрям можливого розв’язання українських національно-політичних проблем шляхом, як вона сподівалася, активної просвітянської роботи серед широких мас народу і піднесення на цій основі їх патріотичного духу, готовність боротися за побудову Української самостійної держави.

 

У поглядах на завдання літератури Сидонія Никорович виходила з того, що “творчість з народного життя забирає в кожнім народі перше місце, бо в душі народу є найбільше духової чистоти”[7]. Кожний чесний письменник, наголошувала вона, в час поневолення свого народу повинен відкинути думку про писання заради “забави і сенсації”. Він мусить узяти на себе відповідальність за виховання народу “в однім морально-національнім дусі”, повинен підготувати його “для своєї самостійності до виступу на арену історичного життя, на політичну арену світу, до політичного співжиття з іншими історичними народами”[8]. Отже, Сидонія Никорович вбачала в літературі могутній чинник повернення поневоленого народу до незалежності, входження українців, як історичного народу, в коло країн із самостійним політичним устроєм. Саме такими поглядами Сидонії Никорович на завдання літератури і роль письменника в суспільстві була продиктована ідея створення нею журналу “Самостійна думка” й об’єднання довкола часопису українських письменників-націоналістів Румунії.

Твори Сидонії Никорович позначені різними підписами: прізвищами її першого і другого чоловіків (Сидонія Гнідий, С. Г. Никорович, Сидонія Никорович), псевдонімами (Леся Буковинка і, ймовірно, Дністровий Щупак) та криптонімами (С. Г. Н., Лб).

 

*   *   *

Народилася Сидонія Никорович 14 (26 за н. ст.) грудня 1888 р. на Буковині – в селі Рус-пе-Боул (Ruşii-pe-Boul, тепер Палтіну) Кимполунзького (нині Сучавського) повіту Румунії в родині учителя місцевої школи Іллі Ілюка[9], який два з половиною місяці перед цим отримав тут своє перше робоче місце[10]. 6 січня 1889 р. дитя охрестив отець Теофіл Дімітрович у присутності рідних новонародженої і хрещених батьків – Михайла Сиротюка, вчителя з Рус-Молдовиці, та Марії Зуграк, дружини вчителя з Ватра-Молдовиці.

Дитинство письменниці минуло в Кичері (тепер Червона Діброва Глибоцького району Чернівецької області), в мальовничій місцині –невеличкому селі, що “розкинулося між горбиками під лісом”[11] на 530-ти гектарах, де проживало всього близько сотні осіб[12]. Сюди Ілюки перебралися восени 1891 р., коли глава сімейства отримав нове призначення – посаду управителя тамтешньої школи[13].

Перші уроки життєвої мудрості Сидонія отримала від бабусі – простої селянки, “яка мала добрі і строгі обичаї, розвинену душу і ясні поняття про честь українського народу. Вона була, в повнім значенні того слова, селянкою-аристократкою”. Бабуся виховала внучку “в дусі українських казок, байок і національної традиції”[14]. Але найбільше для становлення Сидонії як особистості дав батько, який був людиною широких прогресивних поглядів. Він несхитно стояв на позиціях українського патріотизму, повсякчас піклувався про освіту рідного народу, невтомно працював задля полегшення його соціального й національного становища, настійно дбав, щоби його вихованці виростали національно свідомими громадянами своєї Батьківщини. Батько, як згадувала Сидонія Никорович, “не полишив мені ніяких маєтків, але він полишив мені дуже багато – цілий несплямлений скарб, це любов до народної справи і віру у свою Батьківщину. Він оставив мені велику болючу-горючу тугу за всім нашим і той величавий образ України, що носив ціле своє життя в своїй душі”[15]. У кожній батьковій справі, яка стосувалася підняття українського села із злиднів і темряви, Сидонія зарекомендувала себе не тільки надійною помічницею, а й сумлінною ученицею в засвоєнні щирого й доброзичливого ставлення до селян.

У Кичерській школі остаточно сформувалися педагогічні погляди Іллі Ілюка, виробилися різноманітні форми й методи навчання та виховання дітей. Молодий учитель прагнув, щоби його учні не лише засвоювали міцні знання, а й були готовими до практичної діяльності після школи, вміли шанувати свій рід і народ. Його стараннями шкільну кімнату прибрали портретами Тараса Шевченка, Івана Франка і Юрія Федьковича, а щоденні уроки завершувалися розповідями з української історії, в яких козаки поставали хоробрими переможцями і визволителями своєї Батьківщини[16]. Велику втіху приносили вчителеві виконані його вихованцями творчі завдання на різні теми, як-от: “Як жив або живе мій дід і що про нього доброго розповідають”, “За що я люблю свою матір”, “Які казки розповідає моя бабуня”[17] тощо. Вдома учні записували від сільських старожилів народні пісні, казки, приказки і в школі за допомогою наставника вчилися аналізувати ті самобутні перлини народної творчості.

У своїх учнях Ілля Ілюк найбільше цінував любов до праці, тому вихованню цієї риси дитячого характеру надавав особливої ваги. За його дорученням взимку школярі збирали зернятка фруктових дерев, складали в спеціальні коробочки і зберігали у шкільній шафі. Навесні ті зернятка висівали у шкільному городі, а відтак вирощували щепи і дарували їх дітям. Але, що найважливіше, на таких спільних заняттях працею виявлялися різні здібності й таланти учнів, вироблялися навики до суспільно корисної діяльності.

Показово, що Ілля Ілюк не поривав зв’язку із своїми вихованцями й по закінченні ними школи. Через газети “Руска Рада” і “Народний голос” він у формі листів звертався до них, їхніх батьків та всієї буковинської молоді “повторительної науки” із закликами продовжити навчання шляхом самоосвіти, читання книжок на різні теми, давав господарські поради, підкреслював користь об’єднання в народні організації, виступав проти денаціоналізації українців, застерігав від відвідування корчми тощо. Адресуючи свого листа селянам-хліборобам, він, підкреслюючи роль українського учительства, писав: “Так як Ви, дорогі браття, запопадливо доглядаєте те в землю Вами кинене зерно, щоби воно гарно зійшло, без усяких шкід свобідно росло та принесло красні плоди, так само наш учительський обов’язок – доглядати, аби те зерно науки, яке народна школа защеплює у молоденьку душу дитини, свобідно росло, розвивалося та принесло вже раз нашому народові пожадані плоди кращої долі”[18]. Крім того, в Кичері Ілля Ілюк ініціював заснування ощадної каси, читальні, Січі, торгівельних спілок, що значно полегшало життя місцевого селянства. Також він публікував оповідання на теми села. Це був воістину народний учитель, “добродіятель Русі (тобто України. – В. А.) і світла ширитель”[19], як називали його буковинці. У 1908 р. Ілля Ілюк отримав третє місце роботи – в народній школі села Чорнівка, що неподалік Чернівців, де й завершив свою педагогічну діяльність.

Навчалася майбутня письменниця, як і більшість тодішніх дівчат, лише в початковій школі. Але глибокими знаннями, здобутими шляхом самоосвіти, могла подивувати знавців української і світової історії, культури, філософії, релігії.

У 1909 р. Сидонія вийшла заміж за православного священика Омеляна Гнідого. Ймовірно, восени 1911 р. молоде подружжя перебралося в село Лука (зараз у складі селища Кострижівка Заставнівського району Чернівецької області). Тут і розгорнулася письменницька діяльність Сидонії Гнідий. Саме цим прізвищем підписані її перші твори, опубліковані в газетах “Нова Буковина”, “Народний голос”, “Промінь”, журналах “Ілюстрована Україна” та “Літературно-науковий вістник”.

На початку ХХ ст. Лука часто потрапляла на шпальти буковинської періодики. Передусім дописувачів приваблювали природні багатства місцевості, на якій вона розташована. “Се село обдароване Богом красою. З одного боку обливає єго тихий Дністер, а з другого боку темний лісок мріє, в селі толока розлога, а довкола поля, городи урожайні”[20], – висловлював своє захоплення автор замітки з газети “Руска Рада”. Йому ж вторив і кореспондент “Народного голосу”: “…В урожайній долині Дністра, покритій літом не тільки гарним збіжжям, але також і пишними садами та гаями, розложилося майже напроти галицького містечка Заліщики невеличке, бо всього около 200 чисел домів займаюче сільце Лука”[21]. Водночас повним контрастом до описаного постає картина соціально-економічного життя села: “Церква обдерта, школа невідповідна, громада при такій обставині не тільки не має жадної готівки, але навіть і обдовжена, а дідич з громадськими радними рекурують роками проти репарації церкви і будови нової школи з причини тяжких часів та… убожества громади”[22]. Втім не все виглядало так песимістично. З’явилися молоді енергійні сили з числа патріотично налаштованого учительства, які всю надію покладали на просвіту сільської громади. Замість священика, який сорок років провадив політику денаціоналізації українського села і був постійним відвідувачем місцевої корчми, прийшли справжні пастирі, віддані Богові і людям. Наприкінці квітня 1901 р. за участі посла до Буковинського сейму, професора Степана Смаль-Стоцького і численних делегацій з навколишніх сіл у Луці засновано читальню “Рускої Бесіди”[23], під приміщення якої один із місцевих мешканців Онуфрій Лаб’юк віддав власну хату. Відтак ця надважлива для сільської громади подія доповнилася відкриттям Народного Дому, в приміщенні якого розмістилися всі народні організації Луки: читальня “Рускої Бесіди”, “Каса позичкова і щаднича” та “Січ”[24]. В освяченні нової будівлі взяв участь і отець Омелян Гнідий, “щирий народолюбець і ревний патріот, котрий тільки добра народові бажає”[25]. Відтак його обрали головою читальні. Високу довіру він виправдовував чесною і самовідданою працею на користь громади, настійно закликаючи, як приміром, під час святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, “до просвіти і гуртуватися в товариства, а тоді жадні кайдани, жадна заборона і насильство “не скує душі живої і слова живого”[26].

Оселившись у Луці, Сидонія, як і її чоловік Омелян Гнідий, повністю віддалася просвітницькій праці. Про цей період свого життя вона згадувала на редагованій нею сторінці “Жіночі справи” газети “Хліборобська Правда”. В анонімній рубриці видання “На українськім селі”, яку вела, за позначенням в тексті, “жена священика”, чим майже точно розшифровувалося ім’я її авторки, вміщено один красномовний епізод, який розкриває ті цілі та завдання, що їх ставила перед собою письменниця в просвітницькій роботі серед селян:

“Було це серед літа. Божа краса чарувала людей. В городі між пахучими цвітами сиділа молода українка, жена священика… <…> Якась тінь зажурености покрила її гарне лице. Вона застановилася над долею українського народу. Відчинилась фірточка і в город увійшла маленька сільська дівчинка і станула собі близенько коло жінки священика. Підійшла до неї ще ближче і поцілувала руку.

– А що скажеш, Марійко? – і погладила дівчинку по голові.

– Я дістала сегодня від мого братчика дуже гарну з образками історичну книжку і не вмію по-свойому читати, – її брови насупилися, а в очах показалися слези. Сумно опустила свою голівку.

– Що тобі, дитино? – поспитала ласкаво жена священика.

Мала Марійка розплакалася.

– Я… я… не вмію по-українському читати і мені такий жаль.

– Тому ти, дитинко, так плачеш?! Ти хочеш учитися по-свойому?

– Я маю таку велику охоту, але немає, хто би мене навчив.

– Як ти маєш таку велику охоту, то візьми до себе ще таких двох дівчаток та прийди завтра до мене, а я пічну вчити вас рідної мови щодня.

Маленька дівчинка з радости низенько вклонилась і побігла скоренько на вулицю, а відтак побігла на толоку, щоб собі підібрати на завтра ще двох малих товаришок.

Молодій жінці священика було так гарно на душі. Сегодня вона була щаслива – це був початок доброго діла у своїм народі”[27].

Отже, випадок із сільською дівчинкою, яка виявила природне бажання навчитися грамоти рідною мовою, послужив початком важливої справи: Сидонія Никорович організувала курси неграмотних, своєрідну школу, яку щоденно з третьої до п’ятої години пополудні відвідувало п’ятеро сільських дітей віком семи-десяти років. У своїй навчально-виховній практиці новоспечена вчителька спиралася на досвід батька. За її програмою, перший урок відводився на вивчення грамоти, на якому діти з ласкавим і підбадьорливим словом наставниці опановували ази письма і читання.

Другий урок Сидонія Никорович-Гнідий призначала для прочитування поезій, уривків з історії України, починаючи від заснування Київської держави, народних казок і оповідань. Завершувалися заняття прогулянками в поле чи ліс, супроводжуваними бесідами про село та його людей, користь садівництва і пасічництва, порадами стосовно домашнього господарювання тощо. У такий спосіб діти готувалися до правильного сприйняття життєвих реалій, вчилися стати дорослими, працьовитими і сумлінними громадянами.

Своїх учнів Сидонія Никорович-Гнідий виховувала в дусі українського патріотизму, любові до рідної землі, її історії і культури. Надійною основою у цій украй важливій справі їй слугували життя і творчість Тараса Шевченка. Діти вивчали напам’ять вірші із “Кобзаря”, разом з учителькою тлумачили їх зміст, переказували епізоди з біографії великого поета.

У розмовах з учнями про значення знання й освіти в житті людини Сидонія Никорович також покликалася на досвід Тараса Шевченка. Поет, за її словами, усе своє життя вчився, постійно набував знання “з живої книги українського народу”, бо добре розумів, що “любов, правда і знання – найбільша людська зброя, яка єдина в силі принести свободу Україні”[28]. Цілком можливо, що коротка навчально-педагогічна праця дала Сидонії Никорович багатий матеріал для статей про важливість національно-патріотичного виховання молоді і широких народних мас, згодом опублікованих у чернівецькій періодиці.

У Луці Сидонія Никорович підготувала до друку свої перші твори, з якими дебютувала на сторінках “Нової Буковини”. Протягом квітня-грудня 1912 р. тут вона опублікувала кілька творів малих прозових жанрів: “У ґерента”, “Мелодекламація”, “Боярин”, “Сусідська річ”, “Перли”, “Через жіночу конкуренцію”, “Він”, “Мале Монте-Карло” та ін., які стосувалися  життя людей різних суспільних станів – селян, міщан, інтелігенції, збіднілих нащадків знатних родів тощо.

Проза Сидонії Никорович означена особливим стилем, поєднанням рис традиційної (народницької) і модерністської (неоромантичної) манер письма, вкрапленням у тканину твору сатирично-гумористичних елементів, тяжінням до показу людини, самотньої у складних, інколи навіть трагічних життєвих ситуаціях, у чужому їй і абсурдному світі.

Сидонію Никорович цікавили буденні ситуації, інколи висвітлені під гумористичним кутом зору. У цих випадках її персонажі, смішні, дріб’язкові й галасливі у своїх щоденних побутових клопотах, намагаються будь-що показати одні перед одними вищість свого “Я”, чим нагадують відомих героїв Івана Нечуя-Левицького. Правда, на відміну від видатного класика, молода авторка прагнула надати своїм замальовкам соціальної гостроти. Приміром, в етюді “У ґерента”, де розгортанню центрального конфлікту передує повідомлення, яке хоч відчутно і не впливає на розвиток основних подій твору, проте служить промовистим засобом характеристики тодішніх суспільних відносин, змодельованих на основі побутових картин із життя буковинської сільської громади: “В селі К. був великий нелад. Двірник не тримав порядку, ґаздував громадськими грішми, як би своїми, тому-то читальники[29] зажадали до села ґерента. Тай прийшов ґерент, чоловік освічений, на параграфах розумівся, як би сам судія. Він мав досить до діла з громадськими касовими книжками, а не менше клопотали єму голову баби, що на всякі дурниці прибігали до него на скаргу”[30]. Гумористичний контекст твору забезпечується не тільки дріб’язковістю скарги сварливої селянки, зверненої до високопоставленої особи, а й тим, що своє прохання жінка, всупереч установленому ґерентом строгому регламенту, обставляє численними деталями, які не стосуються суті її справи. Крім того, прохачка ніяк не може зрозуміти, чому її скаргу відхилено, а тому бурхливо погрожує усім зверненням до вищих судових інстанцій.

Етюд “У ґерента”, як і твір аналогічного змісту “Сусідська річ”, у гумористичних тонах представляє тип непокірної і невгамовної, проте недалекої жінки, яка без особливої на те причини протестує проти всього і всіх. А коли вона усвідомлює, що її позицію сприймають з іронією і насмішкою, переходить на сварливий і лайливий тон. Стрімкого плину сюжетного часу авторка досягає майстерно побудованими діалогами, що за певних застережень дає підстави кваліфікувати обидва твори як драматичні етюди.

Особливого творчого успіху молода письменниця досягла у відтворенні різних психологічних станів людини, зумовлених самотністю. Героїню новели “Боярин” Лікерію охоплює гнітючий настрій через зміну місця проживання. Вийшовши заміж, вона змушена із низовини перебратися в гори. Безмежжя полонин і лісів постає у її свідомості як замкнутий простір, з якого нема жодного виходу в інший, близький і зрозумілий їй, світ. Складний психічний стан жінки поглиблюється байдужим і зневажливим ставленням до неї чоловіка, зміст і сенс життя якого зводиться до розваг і пияцтва, що призводить родину до швидкого зубожіння, руйнує будь-які перспективи.

Самотність Лікерії – гранична, оскільки проявляється в перманентній тузі за домівкою, де їй “розкішно, а заразом спокійно, щасливо жилося”[31]. Єдина її розрада, а водночас смисл буття – “ґаздівство, бо Бог не обдарував її дітьми”[32].

Становище підневільної, до якого Лікерія поступово звикає, тримається на страхові жінки перед п’яним чоловіком, на боязні фізичного приниження. Тому вона покірно несе хрест свого подружнього, чи радше рабського, життя.

Одним із структуротворчих елементів новели виступає наскрізний образ тиші. Уже в зав’язці твору повідомлення “Мертва тиша лежала на цілій хаті та обійстю” мовби символізує те становище, на яке прирікалася нова господиня / рабиня дому боярина. У розвитку подій цей же образ відтінює стан Лікерії, позбавленої можливості будь-якого спілкування: “Пусто і тихо було в хаті, бувало чути, як мушка бренить”. У розв’язці “мертва тиша” порушується співом Лікерії. Пісня, яку вона через силу співає на забаганку п’яного боярина, нагадує їй рідну домівку й викликає почуття туги.

Іншу смислову функцію мотив зміни настрою, спричинений співом, відіграє в новелі “Він”. Збайдужілий до своєї самотності, безіменний герой твору – дрібний чиновник із численними боргами – замикається сам у собі, стає апатичним до всього: “Дивився якось дивно, все однаково. Єго вираз ніколи не мінився, одностайний, байдужий. Чи є в сім чоловіці душа, чи він жиє? Чи відчуває він що-небудь? Що би не чув, чи смішне, чи сумне, однаково байдужо вислухає, а при кінці процідить якесь слово”[33]. Його не цікавило ні особисте життя, ні те, що діється довкола нього. Він “ніколи не любив ходити до театру, не читав газети, весь світ єго нічого не обходив, крім вірителів[34], тай то не дуже!” Самоізолювавшись у своєму душевному мікро-просторі, він не переймався навіть існуванням товаришів. Лише інколи, добре напідпитку, він співав у їхній компанії свою улюблену арію. І тоді з його очей “щезав той байдужий скляний вираз. Лице оживлялося, він цілий мінився і ставав не той”. Усі з приємністю слухали його спів і просили повторити. Це пробуджувало в ньому почуття радості, і він, щасливий, тихо наспівуючи, пізньої ночі повертався до своєї порожньої обителі. Мимовільна втеча від самотності лише на якусь мить повертала його до нормального життєвого ритму, а відтак знову замикала в равликовій черепашці.

Уважні психологічні спостереження Сидонії Никорович за внутрішнім світом людини давали їй щедрий матеріал для втілення творчих задумів у змалюванні духовних поривань своїх персонажів, розкритті їхнього емоційного стану, навіяного музичними інтонаціями. Новела “Мелодекламація”, що належить до кращих ранніх творів письменниці, побудована на колізії випробування в межовій ситуації. Її герой, молодий хлопець Роман, який мріяв про одруження з коханою дівчиною, страждає від невиліковної недуги. Він усвідомлює свою приреченість, але намагається вхопитися за останню радість у своєму житті – побувати на концерті хору “Боян”, в якому бере участь його наречена Марійка. Розвиток подій твору будується таким чином, щоб розкрити рух душевних переживань героя від тужливих до гранично напружених, спричинених пісенним співом і музичним супроводом. Журливий мотив пісні “Цвітка дрібная” на слова Маркіяна Шашкевича, що звучить першою, юнак співвідносить із особистим фізичним станом, а алегоричний зміст твору про намір служити добру і красі, на заваді якому стають сили зла, сприймає як аналогію до власної долі. При цьому опис його переживання письменниця зводить до вкрай лаконічного повідомлення: “Хорого уста втворялися при співі, немов хотіли ловити сумні звуки пісні. Руки єго дрожали, а очі з жаром гляділи на співачку”[35].

Гнітючий настрій героя новели сягає свого апогею в момент виконання завершального твору концертної програми – мелодекламації, символічний підтекст кожного слова, кожного звука якої завдавали юнакові нестерпного душевного болю: “Ті звуки немов говорили, розпука з них ридала, грудь розривала… Рознеслись слова декламатора “Там звук трембіти чути” і знов заридала тужливо скрипка аж серце зав’явало… Глибоко запалі Романа дивились на сцену, на блідім лиці малювались жаль, розпука, він дрожав на цілім тілі… Скінчилось, а хорий сидів дальше нерухомо

… – Що з тобою, Романе? – запитала мати дрожачим голосом.

– Нічого, – відповів він. – То звук трембіти чути…”.

Очевидно, в контексті всієї декламації символіка голосу (звуку) трембіти асоціювалася із давнім гуцульським обрядом – проводами людини в останню дорогу, що стало сильним душевним потрясінням для хворого юнака. Власне, означене спостереження підтверджує і фінал новели: “Другої днини рано задзвонили сумно дзвони, а у відгомоні їх немов було чути голос скрипки та слова декламатора: “Там звук трембіти чути”.

Дебют Сидонії Никорович у жанрі психологічної новели засвідчив прихід в літературу талановитої авторки, самобутньої темами, образами і стилем, розумінням свого місця в письменстві. Він виявив цікаві неоромантичні тенденції, які відповідали тодішнім мистецьким пошукам в українській літературі.

Перші опубліковані твори Сидонії Никорович привітала Ольга Кобилянська. Восени 1912 р. обидві письменниці вперше зустрілися й одразу заприятелювали. Їх поєднали, за словами молодшої з них, “споріднені думки, споріднена туга і споріднений світогляд”[36].

1913-ий рік приніс нові творчі здобутки Сидонії Никорович. У газеті “Народний голос” за 7 лютого і 28 березня з’явилися її оповідання “Панські слуги” і “На правді”, а в журналі “Ілюстрована Україна” – поезії у прозі “Пливе човен” (ч. 2), “Водопад” (ч. 10), “Вівчар” (ч. 16) та ін.

За порадою Ольги Кобилянської Сидонія Никорович надіслала свої твори Миколі Євшану. Іменитий критик прихильно поставився до них і в листі до Ольги Кобилянської від 25 червня 1913 р. сповіщав: “В VI вип. “Літ[ературно]-Наук[ового] Вістника” дебютує вже п. Сидонія Гнідий[37] і сподіюся, що її талант літературний розів’ється. Для дальших випусків я дав друге її оповідання “Марія”. Воно мені дуже сподобалося, я читаю всі річі п. Гнідої і тішуся, коли знайду від часу до часу гідну уваги новелю. Вам належиться велика подяка, що Ви звернули на неї увагу”[38]. Перед початком Першої світової війни Сидонія Никорович працювала у штаті “Літературно-наукового вісника”, в якому протягом 1913-1914 рр. надрукувала три повісті: “Анничка” (т. LXIII), “Касандра” (т. LXV) і “Марія” (т. LXVII).

Володимир Антофійчук, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури

 

 

 

 



[1] Никорович С. Цвіти споминів. Білі акварелі / Сидонія Никорович // Ольга Кобилянська. Альманах у пам’ятку її сороклітньої письменницької діяльности (1887 – 1927). – Чернівці, 1928. – С. 268.

[2] Кобилянська О. Лист до Павла Богацького від 12 вересня 1922 р. // ЦДАВО України, ф. 3864, оп. 1, спр. 18, арк.. 20 – 21.

[3] Никорович С. Гість з Галичини (З нагоди гостини В. Ткачука) / Сидонія Никорович // Хліборобська правда. – 1936. – 16 серп. – С. 3.

[4] Там само.

[5] [Никорович С.] Шевченкова лицарськість / [Сидонія Никорович] // Хліборобська Правда. – 1936. – Ч. 11. – 22 берез. – С. 3.

[6] [Никорович С.] На могилі батька Тараса / [Сидонія Никорович] // Хліборобська Правда. – 1936. – Ч. 9. – 8 берез. – С. 3.

[7] [Никорович С.] “Сині чічки” Василя Ткачука / [Сидонія Никорович] // Хліборобська Правда. – 1936. – Ч. 9. – 8 берез. – С. 3.

[8] [Никорович С.] Великі історичні завдання українського письменства / [Сидонія Никорович] // Хліборобська Правда. – Ч. 5. – 9 лют. – С. 3.

[9] Certificat de botez. Pastoria de suflete ort. or. Ruşii-pe-Boul 19 August (1 Sept.) 1902. Зберігається в архіві професора Богдана Мельничука.

[10] Див.: Державний архів Чернівецької області. Кваліфікаційні листи початкових шкіл Буковини. – Ф. 211., оп., 1, од. зб. 3338, арк. 82 зв. – 83.

[11] Никорович Г. С. На могилі мойого батька замість колача й свічки вінець думок / Сидонія Г. Никорович. – Чернівці: Меркур, 1930. – С. 2.

[12] Див.: Gemeindelexikon der im Reichsrate vertretenen königreiche und länder. Bearbeitet auf grund der ergebnisse der volkszählung vom 31. Dezember 1900. Herausgegeben von der k. k. statistischen zentralkommission. XIII. Bukovina. – Wien, 1907. – P. 6.

[13] Див.: Державний архів Чернівецької області. Кваліфікаційні листи початкових шкіл Буковини. – Ф. 211., оп., 1, од. зб. 3338, арк. 82 зв. – 83.

[14] Никорович С. Гість з Галичини (З нагоди гостини В. Ткачука) / Сидонія Никорович // Хліборобська правда. – 1936. – 16 серп. – С. 3.

[15] Никорович Г. С. На могилі мойого батька замість колача й свічки вінець думок / Сидонія Г. Никорович. – Чернівці: Меркур, 1930. – С. 16.

[16] Див.: Там само, с. 5.

[17] Див.: Там само, с. 6.

[18] Ілюк І. Відозва! / Ілля Ілюк // Народний голос. – 1913. – Ч. 37. – 3 жовт. – С. 2.

[19] Див.: Руска Рада. – 1901. – Ч. 43. – 26 жовт. (8 падолиста). – С. 343.

[20] Подорожний. Допись з-над Дністра // Руска Рада. – 1901. – Ч. 12. – 23 марта (5 цвітня). – С. 93.

[21] Громадянин. Громадська господарка в Луці // Народний голос. – 1913. – Ч. 46. – 4 груд. – С. 4.

[22] Там само, с. 5.

[23] Див.: В Луках над Дністром // Руска Рада. – 1901. – Ч. 17. – 27 цвіт. (10 мая). – С. 134 – 135.

[24] Учасник. Народне свято в Луці з нагоди відкриття “Народного Дому” // Народний голос. – 1911. – Ч. 59. – 26 груд. – С. 5.

[25] Там само, с. 8.

[26] Шевченкові обходи. Лука // Народний голос. – 1914. – Ч. 13. – 22 мая. – С. 2.

[27] На українськім селі // Хліборобська Правда. – 1935. – Ч. 12. – 11 серп. – С. 3.

[28] [Никорович С.] Учітеся, брати мої, думайте, читайте! / [Сидонія Никорович] // Хліборобська Правда. – 1935. – Ч. 16. 8 верес. – С. 3.

[29] Читальники – члени читалень, сільських культурно-освітніх установ в Україні кінця ХІХ – перших десятиліть ХХ ст., організовані просвітницькими товариствами.

[30] Гнідий С. У ґерента / Сидонія Гнідий // Нова Буковина. – 1912. – Ч. 44. – 26 квіт. – С. 1.

[31] Гнідий С. Боярин / Сидонія Гнідий // Нова Буковина. – 1912. – Ч. 99. – 22 верес. – С. 1.

[32]  Там само.

[33] Гнідий С. Він / Сидонія Гнідий // Нова Буковина. – 1912. – Ч. 122. – 11 груд. – С. 1.

[34] Віритель – кредитор, позикодавець.

[35] Гнідий С. Мелодекламація / Сидонія Гнідий // Нова Буковина. – 1912. – Ч. 81. – С. 1.

[36] Никорович С. Цвіти споминів. Білі акварелі / Сидонія Никорович // Ольга Кобилянська. Альманах у пам’ятку її сороклітньої письменницької діяльности (1887 – 1927). – Чернівці, 1928. – С. 265.

[37] Йдеться про оповідання “Анничка”, яке було опубліковано в VII – VIII, а не в VI кн., як сповіщав Микола Євшан, “Літературно-Наукового Вістника” за 1913 р.

[38] Микола Євшан. Лист до Ольги Кобилянської від 25 червня 1913 р. // Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, ф. 14, № 1099.

Print Friendly

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>