26 лютого на занятті університетської літстудії імені Степана Будного зустрілися молоді автори, які чітко відрізняються своїми поглядами на поезію. Так, максимальною герметикою поезії дивував присутніх гість літстудії, студент історичного факультету ЧНУ Володимир Прайм, а меланхолійною лірикою, поєднаною з акторським талантом, чарувала студентка кафедри журналістики філологічного факультету ЧНУ Ксенія Вербовська.
Для присутніх було великою несподіванкою, скільки загадок може автор вмістити в одному тексті, скільки сенсів і надсенсів містить кожна фраза – невтомний експериментатор і бунтар проти теоретичних норм Володимир Прайм і його конденсована поезія від самого початку поставили багато запитань. Наче про всю свою поезію висловився молодий літератор уже в першому декламованому вірші, розповівши про те, як «слова обростають правдою». Специфіка поезії Володимира в тому, що при першому сприйнятті вона видається незрозумілою і дещо абсурдною, при другому – читачеві вже хочеться вхопитися за окремі фрази і осмислити їх для себе, а далі – за принципами прогресії: чим більше читаємо цього автора, тим більше відкриваємо його для себе. Хоча молодий автор і не моралізатор, проте несвідомо дає глибоко філософські сентенції, які сприймаються як опосередковані поради: «бинти спалити разом з травмою», «не в’язати людей із книгами» (відмежовувати книжні ідеали від реального оточення), не шукати «у людях берега», а йти у вільне плавання власної філософії.
Професор кафедри української літератури і голова літературної студії Степана Будного, письменник Богдан Мельничук відзначив Володимира Прайма як митця в пошуку: «Навіть якщо говорити про теоретичні, віршознавчі категорії, цей молодий автор шукає найбільш відповідного ритму своїм думкам і почуттям. Іноді хлопець і сам не знає, що вийде в процесі пошуку, не знає цього й читач». Незвичні, але яскраві рими, парадоксальне мислення ліричного героя, взаємна суперечливість окремих образів, а іноді недостатній їх поетичний розвиток – такі риси виокремив Богдан Іванович як ті, що стають помітні при знайомстві із поезією Володимира Прайма.
Ніби традиційна частина зустрічі-обговорення – запитання до автора – також підготувала несподіванку: деякі з образів виглядали абсолютно незрозумілими доти, доки сам автор не втрутився в їх тлумачення: на запитання присутніх, що означає його вислів «з’їсти коня», Володимир відповів: «Це забрати у себе можливість відступу. Кінь – це спосіб втечі, з’їсти його означає позбавитися шансу втекти». Ніби випадкове словосполучення «лицемірні калюжі» в поезії Прайма також має підтекст-символ: «Насправді світ усередині людини, як ми кажемо, внутрішній світ, в моїй уяві – то водойма. Є люди-ріки, а є люди-океани, кожна особистість має свою величину. А лицеміри – то лише калюжі; всі ми знаємо, що вони є, тільки справу з ними мати ніхто не хоче, тому й обминає», – пояснює автор.
Як зізнається молодий поет, його рідко надихають люди – звідси й стільки абстракції в поезії. Власні роздуми над світом, філософський склад мислення і фах історика дали в синтезі ліричного героя, який постійно осмислює свою дійсність і шукає себе, аби відкривати нові обрії.
Учасниця літературної студії Галина Вінтонів помітила, що Володимир у своїй творчості майже не використовує кольорів, а в поезії своїй… грає. Грає в лялькаря, котрий має в запасі багато ляльок-образів і точно знає за котру смикнути, щоби світ його поезії став ще химернішим. Самому авторові подобається бути складним – щоби його читали і перечитували, знаходили в одному вірші відразу кілька світів, а тому він не виписує образ до кінця, а тільки приводить його у текст, до свого читача. Студент БДМУ і також молодий поет Дмитро Тенсей помітив, що поезія Володимира – декларативна, вона по-іншому сприймається, коли читана вголос, промовлена, тоді легше почути її поліфонічність.
Перехопила поетичну естафету студентка-журналістка Ксенія Вербовська – авторка настільки протилежна попередньому поетові, наскільки це лише можна уявити: на зміну лицарським обладункам, японському духові руйнації і зшитим з дірок вітрилам прийшла меланхолійна зима-завійниця, синьооке кохання і тепле сподівання весни. «Або повітря, або вода – такою в моїй свідомості є поезія – вона має бути ніжною, легкою – ніби пір’ячко», – розповідає Ксенія. Вона пише різні тексти, різні за тональністю і образністю, проте її ідеалом поета крізь час є Леся Українка – сильна жінка з душею квітки. Учасники студії майже одноголосно підмітили, що саме Лесина творчість вплинула на дівчину найбільше – багато співзвучних настроїв.
На завершення літстудійцям було презентовано творчість Яреми Байрака. Професор Богдан Мельничук не тільки зачитав своїм учням кращі поезії цього автора, а й підвів до думки, що багато чого повторюється, іноді в спільному звучанні поєднуються настільки різні автори, наскільки це тільки може бути можливо. Так, присутні помітили, що автор, який писав свої вірші покоління тому, так само загадує загадки своєму читачеві, як і молодий поет Володимир Прайм. Щоправда, їхні поетичні манери в цьому зовсім різняться. А для Ксенії було сюрпризом, що цей автор також оспівував синьоокий погляд як символ чистоти і відкритості світові.
Формат зустрічі-обговорення для літстудійців чи не найулюбленіший. На відміну від традиційних поетичних читань, тут автор відразу чує думку про свою поезію, її сприйняття. А слухач, відповідно, не тільки сприймає вірш і відпускає його, а і може попросити автора розтлумачити. Літературна студія імені Степана Будного, попри порівняно невелику кількість учасників, виховала не один десяток письменників, літературознавців, які після закінчення університету втілюють отримані знання в самостійному житті. Що дає молодому авторові таке заняття? Довгу, відверту й детальну розмову з не просто читачем, а однодумцем – творчою людиною, яка також по-своєму дивиться на світ і також особливо це висловлює.
Іванна СТЕФ’ЮК
